Translate


Баннер

Интернет реклама

Баннер

Шукати в цьому блозі

субота, 12 листопада 2011 р.

НІМЕ ВІЧЕ


Несподівано отримав пропозицію написати передмову до книги, чорновий варіант якої уже гуляє на сторінках Інтернету. Книга про рідне село, його історію, його людей.  З чого розпочати? Подумалось , мабуть, спочатку треба визначитись чому у автора виникла  думка писати про оте поліське, мало кому відоме село, адже довгий час живе у Закарпатті.
Там має сім’ю, де народилися діти і внуки. Прийшли на пам’ять декілька віршованих рядків, які, певне, є ключем до розгадки:
                           Усім нам, друзі, люба Україна,
                           Багата й щедра звіку тут земля…
                           Та ще у всіх Мала є Батьківщина,
                           Де перший подих робить немовля.

Чомусь ностальгічна журба за цією Малою у людини виникає тоді, коли вона довгий час знаходиться від неї на відстані. Туга за рідним краєм притаманна кожному: і генію, і простолюдину. Думаю, не варто наводити приклади, їх море. А може не тільки людині, мабуть, це відчувають і брати наші менші.

              Ще малим хлопчиком почув, і пам’ятаю досі, слова мого батька, які  він чомусь частенько повторяв: «де родилася коза, там солодка дереза». Тільки згодом зрозумів, чому ця істина так запала йому в душу. Бо він був довго відірваним від своєї домівки, від сім’ї, від звичних краєвидів рідного краю, від отієї Малої Батьківщини.
               В 1941 році з початком війни батька мобілізували в Червону Армію. Мені тоді виповнилось три роки. Слава Богу німецька куля пролетіла мимо, хоч і воював він не до самого кінця війни. Батько мав цивільну професію теслі-столяра, тому зразу ж після визволення Донбасу всіх будівельних спеціалістів їхньої військової частини (і не тільки столярів) залишили для відбудови зруйнованих шахт. Держава відчувала неабиякий  вугільний голод. Для перемоги потрібні не тільки снаряди, потрібне і вугілля.
              Статус солдата-бійця змінився на статус робітника-будівельника. Але дисципліна  залишалась воєнною. Особливо допікав голод, адже праця була вкрай тяжкою і вимагала поповнення калорій. Залізна сталінська дисципліна була невблаганною. Звільнитись з роботи можна лише по одній мотивації: «переход в мир иной». Самовільна відмова вийти на роботу каралась концлагерем, а то і розстрілом. Так було під час війни, так залишилося і опісля. Тому, якщо після Перемоги фронтовики повертались до своїх домівок відбудовувати розрушене чи занедбане своє господарство, батько продовжував відбудовувати  шахти Ворошиловградської (нині Луганської) області.
               Я жив удвох із мамою в своїх рідних Немовичах. Ще до школи, десь мабуть у            п‘ятирічному віці, навчився читати і писати, адже треба було листуватися з батьком. Мама була неграмотною. Досі пам’ятаю батькову адресу: Ворошиловградська область, м. Ворошиловськ, поштовий ящик …
Батьків лист з фронту

               Та не тільки із своїм батько  тривала переписка.  У війну грамотних людей в селі було не багато. Панська Польща, до складу якої майже до самої війни входила і Рівненська область, не дуже переймалась, щоби навчити холопа-українця його рідної мови. Тому мені доводилось досить  часто читати  «пісьма з войни», як тоді це називали, і, звісно, відповідати. Ще і досі зберігаю батькові безконвертні листи-трикутники зі штампами «проверено военной цензурой». Ось один із них, (вставити скан) датований червнем 1945 року. Мабуть, це був перший  уже повоєнний лист. Батько чекав продуктову посилку, яку ми відправили уже давно, але чомусь вона десь заблукала, і , звісна річ, надіявся на скоре повернення додому.
               Не знаю скільки снилась би йому ота ностальгічна «солодка дереза», можливо до самої смерті Сталіна, якби не допомогла … біда. Так, так – саме біда. Парадокс, але таке буває. Уже пройшли три післявоєнні роки. Раптом тяжко захворіла мати. Воєнне і повоєнне лихоліття, коли не знаєш коли і звідки чекати біду, чекати ворога, (бо це міг бути і німець, і бандерівець, і більшовик) аукнулись на її здоров’ї. Серйозна серцева недостатність, можливо це був інфаркт, з госпіталізацією в районну лікарню. Я залишився  у родичів, ходив у третій клас сільської школи, навіть був відмінником. Родичі через місцеві органи влади про тяжку хворобу мами якимсь чином повідомили адміністрацію шахтоуправління, де працював батько.  Йому вперше за всі роки роботи дають двотижневу відпустку.  І ось після семирічної розлуки він знову ступає на рідну землю.
              «Де родилася коза, там солодка дереза». Та чи солодка ? Дні відпустки пролетіли як одна мить та ситуація з хворобою не поліпшилась. Така хвороба проблемна і в наші часи, а що говорити про тодішні, повоєнні! Телеграми на Донбас, апеляції до місцевого начальства про продовження відпустки залишились проігнорованими. Трудовий сталінський фронт не признавав дезертирів. Через пару днів під’їхав «чорний воронок» і взявши «під білі рученьки» батька запроторили до  Сарненської буцигарні. Ось тут уже дійсно: одна біда не ходить…
                Та мої родичі – дядьки, тітки рук не склали. По яких інстанціях і з якими торбами-презентами вони ходили, мене малого, звісна річ, не повідомляли. Про такі речі не говорять і не тільки з дітьми. А хіба сьогодні не так?  Та мені запам’яталось знайомство з сім’єю районного прокурора. В ті часи це, напевне, була головна особа, яка здатна вплинути на долю батька.  Мудра селянська психологія вирахувала, що в цій справі можна використати і мене. Мабуть, щоби якось розжалобити  цього державного мужа,  мої родичі часом в Сарни брали і мене. Виявляється прокурор теж мав сина, мого  ровесника. Декілька разів я бував у їхньому домі.  Із цим моїм ровесником виник якийсь дружній контакт, якась дитяча дружба, незважаючи на тодішній різноплановий статус наших батьків. Але ворогом мене не рахували, це я знаю достеменно. Мабуть не перевелись гарні люди і в ті страшні сталінські часи.
                 Тоді в прокурорському домі я перший раз в житті побачив і почув як працює ламповий радіоприймач. Чомусь він був без задньої стінки, напевне трофейний, і я  з неабиякою цікавістю дивився на оті загадкові скляні колби-лампи з розжареними нитками катодів. Для мене це була якась фантастика. Можливо це диво і було першим поштовхом до моєї пожиттєвої професії радіоспеціаліста? Перший раз в житті тоді побачив я, вибачте, унітаз. Туалет у приміщенні!? Мій міський ровесник отримував неабияке задоволення від мого дивування подібними чудесами цивілізації. А я тоді навіть не знав, що існує в природі такий кухонний інструмент як виделка, крутив в руках і не знав що з нею робити за столом. Сільський абориген дома користувався тільки ложкою, до того ж деревяною.
                 Врешті-решт, батька таки звільнили при умові негайного працевлаштування на державному підприємстві. Відтоді майже все своє життя він пропрацював в Сарненському держлісгоспі, хоч це було досить далеко від дому. Пішки 10 кілометрів до роботи, стільки ж звідти. Та з часом придбав велосипед і проблема була вирішена.
              Згадуючи ці епізоди з мого дитинства, напрошується висновок. В життєвій суєті ностальгія за рідним краєм, за батьківським порогом більш глибинно відчувається саме з віком. В молодості, по-моєму, цього ще не має. У вирі буднів і проблем життєвого становлення молодої людини ця ностальгія залишається на задньому плані. Принаймні, так було у мене.
               Я залишив рідну хату 17-річним юнаком, закінчивши середню школу. При цьому останні три класи я вчився у місті, долаючи згадувані 10 кілометрів в любу пору року на велосипеді. Як і батько. В селі була тільки семирічка. Тобто домашній поріг почав від мене потихеньку віддалятися ще зі школи.
               А потім роки студентства – Пінськ, Вітебськ, Одеса. Далі, робота по направленню – Рівне. Хоч порівняно недалеко від Немович, але уже приїзджаєш як гість. Доки батьки були живими, гостював частіше, а зараз, як правило – на Проводи, поклонитись рідним могилкам.
Часом на декілька днів під час відпустки, відвідати родичів, яких стає все менше, або побродити лісовими стежками в грибний сезон.
                                    Якщо на відлюдді ти живеш багато,
                                    Зустріч з земляками, то найкраще свято.
         Якось у мене виник вірш «Вулиця мого дитинства». Нещодавно я продекламував його зі сцени сільського Будинку Культури, де земляки святкували так званий «Храмовий празник», або ще він має назву «День села». Запросили і мене. З давніх давен вулиця, де я виріс, називалась «Вістровом» (мабуть, топонім – Острів). На жаль, сільські правителі цю багатовікову назву вулиці скасували. Переіменували на «Вербову», дійсно, там верб багато, але для чого руйнувати місцеву історію? Що поробиш, така вже мода пішла. Хтось хоче залишити свій слід в історії хоч таким способом
                 Ось декілька рядків.
                              Дитинства спогад в Вістрів мене манить,
                              Тут просльозитись, вірте, не боюсь…
                               Коли в село заглянуть поталанить,
                               Корінню верб старих я поклонюсь.
         Я уже відсвяткував своє семидесятиріччя, розміняв восьме. Колись говорив чи писав, що життя, як і гроші мають якусь спільну рису. Чим менше залишається, тим більше цінуєш.
Тому такими дорогими стають спогади про минуле, спогади про оті стежки босоногі, про оту оспівану «калину за вікном».
          Варто повернутись до запитання, яке було поставлене на початку оцих моїх роздумів. Що привело автора до написання цієї книги? Коли до нього завітало художнє слово, де взявся художній хист? Адже він не гуманітарій, не літератор, а виробничник, принаймні в минулому, людина технічної спеціальності. І ось раптом  таке дивне і глибоке захоплення, таке серйозне хобі.
              Оті  спогади, про які йшлося вище, мабуть уже дають часткову відповідь. Так склалося, що життєві обставини також відірвали Олексія Савчина, автора цієї книги, що пропонується читачеві, від рідних батьківських берегів ще в юні роки. Через певний час рівнинне Полісся  йому замінили  круті Карпати із їх своєрідною дикою красою. Але, пам’ятаєте : «де родилася коза…» Не може він таки  забути Малу Батьківщину і свою тугу вихлюпує ось таким незвичним способом. А тиражувати свої роздуми, свої ґрунтовні дослідження йому допомагають  сучасні високі технології всесвітньої мережі Інтернет. Це одне із чудес сьогодення, якого ще не було вчора, про яке ще донедавна не могла навіть мріяти пересічна людина.
                  На своїх сайтах, яких у нього досить багато («Ніпель», «Грані АлМаСа», «Рубікон», «Земляки») він проводить досить глибокі дослідження, аналізуючи історичні реалії  чудового кусочка нашої землі-колиски, який називається Поліссям. Увага автора прикута до цього загадкового краю, його людей, традицій і звичаїв.  Я би назвав його ходячою енциклопедією Полісся. Звісна річ, особливий інтерес у нього до свого рідного села Немович. Селу і його людям присвячується вагомий літературний доробок оповідань, нарисів, новел. В книзі читач віднайде і історичну повість. Деякі сентенції автора подані    навіть в поетичній формі. Відчуваєш, тут душевні струни бринять Малою Батьківщиною, вона наповнює все єство автора.
                Маю впевненість що ця книга, хоч і дещо переобтяжена, як на мою думку, серйозною історичною хронологією, буде сприйнята самим вибагливим читачем, в першу чергу, читачем із Полісся. Щасливої дороги!
             І, нарешті, одне зізнання. Олексій – мій родич. Двоюрідний брат, хоч і не в повній мірі. У нас різні діди, але маємо рідну бабу – Одарку.  Під час першої світової війни мій дід Федот, залишивши на руках дружини п’ятирічного сина Йосипа (мого батька), змушений    був іти в діючу армію. Воював десь у Карпатах, там і загинув, по версії – пропав безвісти.  З часом Одарка вдруге вийшла заміж за Олексія Савчина, про якого в книзі сказано дуже багато (був старостою села). У них народилось ще четверо дітей: донька і три сини. Ось один із них – Макар і є батьком автора. До-речі,  Олексій теж має братів, молодших від себе. Гірко казати, але нещодавно середнього брата Василя, шанованої в селі людини, забрав на небо Всевишній. Чомусь Він завжди відбирає собі найкращих… Молодшого – Віктора називають «народним артистом села Немовичі». Повірте, він на це заслуговує. Людина обдарована музикально, пише пісні (зізнаюсь, часом і на мої слова),  створює якісь художні ансамблі, куди залучає  місцеву молодь, директорствує в сільському Будинку Культури. Цей заклад навіть має свій сайт в Інтернеті, на який можна зайти через вищепоіменовані сайти Олексія.
До того  ж Віктор – депутат Районної Ради. Ось такий універсал!
               Я отримую велике задоволення від відвідин цих сайтів. Вони постійно поновляються і, як свідчить електронна статистика, мають солідну армію мені подібних. І, зізнаюсь, маю ще одну пристрасть – майже щорічно їду в Карпати. Може якийсь інстинкт заставляє шукати оті стежки, якими в першу світову ходив мій дід? Не знаю. Цього року вперше знайшов стежку, яка привела до домівки оцього мого родича – Олексія, в Воловці, що на Закарпатті. До цих пір переповнений позитивними емоціями від нашого безпосереднього  спілкування. Бо це не електронна пошта, це не телефон. Це спілкування споріднених душ. Тому слово «двоюрідний» ми викреслили із свого лексикону.  Ми – брати!
                                 
                                                                                                   Федір Наконечний
ВСТУП ДО КНИГИ
Автор у хронологічній канві намагається відтворити значимі сільські події з первісних часів до наших днів. У повісті, що входить у цю книгу душевно змальовані картини життя прадавніх полісян, а нариси, новели, поезія , оповідання і спогади сільських старійшин своїм фактажем доповнюють правдиве висвітлення буднів за виживання і непрості, часом навіть драматично- трагічні події в буремні дні війни та в часи Чорнобильської трагедії.


Немає коментарів:

Дописати коментар

Прихильники

Мій список блогів