Translate


Баннер

Интернет реклама

Баннер

Шукати в цьому блозі

неділя, 4 грудня 2011 р.

Полковник ОУН – Верховний Командант “Карпатської Січі”




Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, який очолював генерал М. Капустянський, увійшов і підполковник М. Колодзінський
 Чим далі втікають ті буремні роки Карпатської України, тим більше випливає цікавої інформації про її лідерів. Зовсім випадково натрапив на інформацію про Колодзінського Михайла (псевдо. Кум, Гузар; 26.7.1902 – 18.3.1939). Визначний український військовий діяч, член Української Військової Організації (УВО) і Організації Українських Націоналістів (ОУН), полковник «Карпатської Січі», Верховний Командант (з серед. березня 1939) Збройних Сил Карпатської України», – таку інформацію ми можемо
прочитати на сторінках другого тому «Довідника з історії України» (К., 1995).
Копнувши глибше, виявилось, Михайло Франьович Колодзінський народився 26 липня 1902 р. у селі Поточище Городенківського повіту (сучасна Івано-Франківська область) в Галичині в українській римо-католицькій родині [1, 64–65]. Про дитинство та юнацькі роки свідчень залишилось небагато. Відомо, що початкову освіту він отримав в Городенці, пізніше продовжив навчання в Коломиї. Вже з юнацтва проявив високу національну свідомість та жадобу до знань, особливо з військової сфери.
На початку 1920-х років – активний учасник молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні, один із членів молодіжної скаутської організації «Пласт». Свою політичну кар’єру розпочинає у Союзі Української Націоналістичної Молоді. У 1922 році стає членом Української Військової Організації (УВО) [2, т.3, 1083].
Михайло належав до молодої генерації членів УВО, які не були безпосередніми учасниками Визвольних змагань 1917–1921 років в Україні. До його ровесників належали відомі українські патріоти: поетеса Олена Теліга (Шовгеніва), політичний діяч, поет та публіцист Олег Ольжич (Кандиба), командир Української Повстанської Армії (УПА) Роман Шухевич (Дзвін, Щука, Тарас Чупринка) та багато інших, чий політичний світогляд та життєва позиція сформувалась у міжвоєнний період, а активна громадсько-політична діяльність більшості з них припала на роки Другої світової війни.
За завданням Організації Михайло Колодзінський вступає до польського війська. Маючи тягу до військової справи, вступає і закінчує старшинську школу, отримує своє перше офіцерське звання.
В лютому 1929 року М. Колодзінський був призначений комендантом УВО та Головою ПУН полковником Є. Коновальцем військовим референтом Першої крайової екзекутиви на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). На цій посаді він перебував до кінця 1932 року [2, т. 3, 1083].
Наприкінці 1920-х років, після звільнення з військової служби, вступає на юридичний факультет Львівського університету, де навчається п’ять років, поєднуючи навчання з підпільною діяльністю.
У січні 1932 року за виступ перед молоддю з лекцією «Націоналісти і військове виховання» у Львові перший раз був заарештований польською поліцією і більше року перебував в ув’язненні [1, 65].
Всього за час свого навчання Михайла Франьовича п’ять разів заарештовувала польська влада за революційну діяльність у лавах УВО-ОУН і провів у в’язниці в Бригідках майже три роки. Саме в цей період остаточно сформувались ідейні погляди Михайла Колодзінського – переконаного революціонера і націоналіста, до кінця відданого своїй справі патріота України.
Після звільнення з в’язниці влітку 1933 року М. Колодзінський за рішенням Крайової екзекутиви ОУН вимушений був перейти у глибоке підпілля і виїхати за кордон у розпорядження Проводу Українських Націоналістів.
Конспіративний характер Організації Українських Націоналістів та брак архівних джерел не дають нам можливості у повному обсязі дослідити діяльність Михайла Колодзінського цього періоду. Відомо, що під різними прізвищами та з фальшивими документами він нелегально проживав в Італії, Німеччині, Голландії, Чехословаччині, Австрії. Чимало уваги приділяє своїй військовій освіті. Проходить військовий вишкіл у Мілані (Італія).
Під час перебування в Голландії за свою військову підготовку отримав високу оцінку від колишнього начальника розвідки Українського Генерального Військового Штабу підполковника Армії Української Народної Республіки (УНР) В. Колосовського [4].
За наказом Проводу на чолі місії ОУН М. Колодзінський виїжджає до Хорватії для надання допомоги в організації підпільної роботи хорватським націоналістам – усташам. Як практичний консультант з військових питань проводить заняття з тактики партизанської війни в їх воєнізованих таборах.
Деякі джерела свідчать, що він був особисто знайомий з головою хорватських націоналістів, а в недалекому майбутньому і керівником маріонеткової «незалежної Хорватської держави» Анте Павеличем. За цю свою діяльність М. Колодзінський згодом був інтернований італійськими властями, які звільнили його майже перед самими подіями в Карпатській Україні.
У вільний час Михайло Франьович займається самоосвітою, науковою та публіцистичною діяльністю. У середині 1930-х років з-під його пера виходять праці з військової теорії: «Українська воєнна доктрина», «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», «Боротьба італійців за незалежність і соборність», «Полковник Іван Богун» та «Партизанська війна».
Поява його «Воєнної доктрини» стала епохальною подією для подальшого розвитку української військової думки ХХ століття. Відомо, що ця праця у трьох частинах була написана між 1935–1937 роками і у рукописному варіанті поширювалась серед членів ОУН до моменту свого першого друкованого виходу вже після героїчної смерті автора у 1940 році.
Саме в цій роботі Михайло Колодзінський одним із перших у вітчизняній науці історично обґрунтував роль та місце збройних сил у створенні національної модерної держави.
Спираючись на кращі вікові традиції та досвід будівництва українського війська княжої доби, козацької держави та часів Визвольних змагань 1917–1921 років, М. Колодзінський піднімає питання створення єдиної концепції розбудови української армії, генерації української воєнної еліти, національно-патріотичного виховання населення, використання стратегії та тактики партизанської боротьби у визвольній боротьбі поневоленої нації за державну незалежність. Висновки, які він робить у цій праці, стануть невдовзі в нагоді при створенні збройних сил Карпатської України та Української Повстанської Армії.
Провід ОУН на початку 1938 року звернув особливу увагу на Закарпаття. Незважаючи на заборону Проводу і не чекаючи офіційного визнання української держави з боку інших країн Європи, тисячі українських патріотів, особливо молодь, самочинно прибувають на Закарпаття для надання особистої допомоги у розбудові Карпатської України та збройного захисту її державного суверенітету.
Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, який очолював генерал М. Капустянський, увійшов і підполковник М. Колодзінський [7, 549].
У жовтні 1938 року українським політикам таки вдалося очолити уряд. Новим прем’єр-міністром став Августин Волошин, який не приховував своїх самостійницьких планів.
Проте політична ситуація у Європі стрімко змінювалася і загострювалася. Так званий «Віденський арбітраж», який відбувся на початку листопада 1938 року, присудив передати частину Закарпаття під протекторат Угорщини, союзника нацистської Німеччини. Зокрема під мадярський контроль відходили Ужгород, Мукачево та Берегово. У такій ситуації треба було діяти швидко і рішуче.
Таке стрімке розгортання політичних подій у Закарпатті вимагає його особистої присутності у краї.
За пропозицією військового референта ПУН генерала М. Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала В. Курмановича Колодзінський 19 січня 1939 року прибуває до Хуста – столиці автономної Карпатської України і очолює генеральний штаб її збройних сил – Карпатської Січі.
Постійним місцем перебування генерального штабу Карпатської Січі та його членів стає легендарна «кімната число один («Одинка») Січової Гостинниці», де навколо Михайла Колодзінського згуртувалась команда відданих однодумців [8, 382].
Крім його начальника, «до штабу ще входили: чот. Кріс, пор. Чорний, пор. Щука, пор. Калина, чот. З. Коссак, чот. О. Велинський та ін.», – згадував пізніше на сторінках своєї праці активний учасник тих подій С. Росоха [9, 470].
Прибувши одним із перших на Закарпаття, Михайло Франьович одразу ж розпочав здійснення мрії свого життя – формування боєздатної української армії, яка була би здатна на практиці протистояти зазіханням будь-якого агресора. Але процес створення українського війська відбувався у важких умовах: не вистачало озброєння, амуніції, досвідчених старшин, набоїв, ліків тощо.
Під керівництвом полковника М. Колодзінського генеральний штаб організує охорону кордону та державних установ, створює бойові залоги, безперервно проводить військовий вишкіл добровольців та відкриває старшинські курси для тих, хто не мав військового досвіду, бере участь в організації та проведенні десятитисячного походу січових відділів до столиці Закарпаття на честь відкриття ІІ з’їзду Карпатської Січі, який відбувся 19 лютого 1939 року у м. Хусті [9, 470–471]. Очолює і безпосередньо керує боротьбою з бандами угорських та польських терористів на території Закарпаття.
На чолі Головної Команди «Карпатської Січі» став Дмитро Клемпуш.
Присутність на Закарпатті ідейно стійких та добре вишколених націоналістів одразу ж далася взнаки. Відділи «Січі» з’явилися практично у кожному населеному пункті. Розширилася її соціальна база. До лав січовиків вступала не лише сільська молодь, а й свідомі старші господарі, вчителі, гімназисти, студенти, колишні вояки Армії УНР.
Дуже швидко «Карпатська Січ» стала добре структурованою військовою формацією. Місцеві «Січі» об’єднувалися у районних командах, які підлягали округам. Таких було десять. Головний штаб розташовувався у Хусті. Крім того, практично у всіх містах засновувалися гарнізони, де відбувалися вишколи рекрутів.
«Карпатська Січ» заснувала свій періодичний орган, тижневик «Наступ». Також було створено «Летючу Естраду», своєрідну переїзну художню групу, до складу якої входили лектори, поети, артисти, пропагандисти, які виїжджали у найвіддаленіші куточки краю з метою поширення там самостійницьких настроїв.
Вже на початку своєї діяльності перед «Карпатською Січчю» виникла найбільша проблема – брак зброї. Офіційна Прага, не маючи змоги зупинити процес розбудови «Січі», робила все, щоб вона не отримала вогнепальної зброї. А тому дуже часто зброю доводилося здобувати силою, роззброюючи регулярні частини чехословацької армії.
Маючи політичну підтримку з боку уряду А. Волошина, «Карпатська Січ» стає авангардом національно-визвольної боротьби. Січовики беруть під охорону стратегічні об’єкти, виявляють і знешкоджують польських та мадярських диверсантів, які нелегально прибували на Закарпаття для дестабілізації політичної та соціально-економічної ситуації.
Ослаблена Прага, щоб зберегти рештки свого політичного впливу на українську автономію, вдається до відчайдушного кроку. На вулиці Хусту вводяться танки, а на деякі гарнізони «Січі» здійснюється напади, щоб відібрати в українців зброю. Однак така акція залякування не дала бажаних результатів. У відповідь «Карпатська Січ» вивела на вулиці Хуста тисячі людей, які прибули до міста із найвіддаленіших районів, скандуючи самостійницькі гасла та висловлюючи підтримку уряду на чолі з А. Волошиним.
Згодом командування «Карпатської Січі» провело низку районних та окружних з’їздів під гаслом «Зброя Січі!» й більше не приховувало бажання виконувати поліційні та охоронні функції в краю.
Без сумнівів можна стверджувати, що саме присутність «Карпатської Січі», її наполегливість у відстоюванні ідеї самостійної України, дисциплінованість січовиків та величезна підтримка з боку населення спонукали уряд оголосити вибори, на яких тріумфальну перемогу здобув блок самостійницьких партій «Українське Національне Об’єднання».
Через тиждень після виборів, а саме 19 лютого 1939 року відбувся Другий З’їзд «Карпатської Січі», що ухвалив низку резолюцій, які закликали владу невідкладно провести українізацію краю та забезпечити зброєю січовиків. Знову почастішали сутички у Хусті та інших містах, у яких карпатські січовики силою відбирали зброю в агонізуючої чехословацької армії.
А вже 15 березня 1939 року Сойм (парламент) проголосив утворення Карпатської України як незалежної держави. Невідкладно було схваленого нову Конституцію та сформовано основні інститути держави.
Настав новий етап в історії «Карпатської Січі», яка відтепер стала регулярною армією молодої Карпато-Української Держави. Військо Карпатської України жодного разу не марширувало на військовому параді, а одразу ж вступило у бій з окупантом.
Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула свої сили у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив. Маючи кілька кратну перевагу у людях та озброєнні, угорські та німецькі військовики почали вимагати негайної капітуляції. У переговорах, які відбувалися на квартирі Августина Волошина брав участь командир «Карпатської Січі» Михайло Колодзінський, який заявив, що в словнику українського націоналіста такого поняття як «капітуляція» немає.
Впродовж кількох днів «Карпатська Січ» тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.
Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Після остаточної окупації окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.
Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи. Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом «Слава Україні!».

Керівництво Карпатської Січі успішно налагодило нелегальне постачання зброї  з-за кордону. Військові відділи Карпатської Січі при підтримці місцевого населення починають роззброювати чеські військові залоги, які підлягали генералу Л. Прхалу [10, 331].
Значну допомогу штабу в його роботі надавав заступник голови Проводу Олег Ольжич (Кандиба), який налагодив постійний зв’язок з закарпатським підпіллям та його молодіжними організаціями [8, 382].
Завдяки домовленостям поручника Р. Шухевича (Щуки) з українськими підприємцями Галичини було роздобуто кошти на «умундирування і озброєння 6 тисяч бійців Карпатської Січі» [11, 171]. Незважаючи на загальну завантаженість, М. Колодзінський разом з своїми товаришами по боротьбі брав активну участь в обговоренні «мистецького оформлення прапорів окремих куренів Карпатської Січі» [12, 142].
Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полковника М. Колодзінського (Гузара) розробив генеральний план розбудови збройних сил Закарпаття власними засобами. Згідно з тим планом, командне ядро війська Карпатської України повинні були скласти колишні старшини Української Галицької Армії та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії. Далі було заплановано оголосити загальну мобілізацію усього чоловічого населення краю призовного віку.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина, попередньо узгодивши свої дії з гітлерівською Німеччиною, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Частини Карпатської Січі протягом 14–15 березня стримували наступ переважаючих сил противника (40 тис. солдат і офіцерів) по лінії Перечин–Середнє–Іршава–Севлюш–Королево. Особливо жорстокі бої з угорськими військами розгорнулися на підступах до Хусту – Красному полі.
15 березня 1939 року до Хуста прибуває посол Угорщини з вимогою безкровної окупації Закарпаття угорськими військами. Німецький консул Гофман зі свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі і під час бесіди порадив їм з метою запобігання кровопролиття виконати вимоги угорців і негайно капітулювати.
Присутній особисто на цій зустрічі полковник Михайло Колодзінський дав рішучу відсіч цим принизливим намірам консула. «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати», – рішуче заявив Гофману начальник генерального штабу Карпатської Січі. – «сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!» [13, 491].
Саме в цей день – 15 березня 1939 року Карпатська Україна була проголошена незалежною державою, а полковник М. Колодзінський перебравши на себе командування її збройними силами, оголосив загальну мобілізацію. [14, 69].
Після відходу українських загонів самооборони з Хуста найбільш кровопролитні бої з угорськими військами відбулися 16–18 березня 1939 року в районах Вишково, Буштино, Солотвино, Севлюша, Білок, Довгого.
Але сили сторін були надто нерівними. 18–19 березня 1939 року історики вважають останніми днями життя полковника Михайла Колодзінського, проте щодо його загибелі існує декілька версій.
Одна з версій стверджує, що він геройськи загинув 18 березня у бою під Буштином. За другою – після тяжких боїв із переважаючими силами ворога полковник М. Колодзінський разом із З. Коссаком та кількома іншими січовиками прямували до Солотвиного, плануючи там у гірській місцевості розпочати партизанську війну з угорцями. У суботу 18 березня 1939 року дорогою до Середньої Апші Колодзінський із групою товаришів потрапили в угорський полон. Наступного дня вони були без суду та слідства розстріляні окупантами, а їх тіла скинули у солотвинську копальню…
Однак,чомусь проголошення незалежності Карпатської України залишилось поза увагою Заходу. Жодна країна світу не визнала самопроголошеної Української держави. Після невдачі з отримання протекторату від Німеччини уряд Августина Волошина апелював до демократичних держав. Ще 14 березня 1939-го офіційний представник хустського уряду в Празі Вікентій Шандор поінформував американського посла Вільяма Карра про проголошення незалежності в Хусті. 16 березня 1939 р. міністр закордонних справ Юліан Ревай, перебуваючи в Берліні, передав через французьке посольство телеграму до уряду в Парижі з проханням дипломатичного втручання в Будапешт з приводу угорського вторгнення на територію Карпатської України, як колишньої складової Чехо-Словацької республіки. Однак Міністерство закордонних справ Франції мовчало.
Під час окупації Карпатської України угорськими військами 15-18 березня 1939 р. Великобританія та Франція вдали, ніби карпатоукраїнське питання є внутрішньою проблемою Угорщини. Зокрема, під час згаданих подій британський посол у Будапешті Кедоган засудив угорську агресію як акт насильства, однак ні він, ні міністр закордонних справ Великобританії лорд Галіфакс та прем’єр-міністр Невілл Чемберлен ніколи не висловлювали офіційного протесту на адресу Будапешту. В той же час міністр закордонних справ Франції Джордж Бонне прямо привітав угорського посла в Парижі, розглядаючи угорську окупацію Карпатської України не як співучасть разом з Німеччиною у розчленуванні Чехо-Словаччини, а як цілком незалежний від Берліна акт. На довгий час після подій 15 березня 1939-го українське питання перестало бути на порядку денному у міжнародній політиці. Однак порушеною у зв’язку з утворенням Карпатської України у 1938-1939 рр. проблемою бездержавності українців не можна було більше нехтувати і стримувати її. Попри німецький вплив, у 1938-1939 рр. українське питання актуалізувалось в світі…
ДЖЕРЕЛА
1. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993–1995. – Т. 2. (К–П). – Київ: Ґенеза, 1995 – 440 с.
2. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол.ред. проф. д-р
В. Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка, 1955 – 1984. – 4015 с.
3. Книш З. Військо в цивільній одежі // Життя і смерть полковника Коновальця. Документи. Матеріали. Щоденники. Листи. Фотографії. – Львів: Червона Калина, 1993. – 326 с.
4. Рог В. Михайло Колодзінський. Лицар ідеї і чину // Незборима Нація. – № 3 (329). – березень 2005.
5. Ковальчук М. Генерал Микола Капустянський: (1881-1960). – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. – 128 с.
6. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Прихильники

Мій список блогів