Сільська благодать

Хто бреше, що поліщук злий - не добре чинить. На поздоровлення " Дай Боже" - відповідає - " І Вам тоже". Відповідає щиро.І видно це з його голосу і очей.показує це всією своєю статурою. Але, цей же поліщук одночасно гордий і по своєму амбітний. Він всім серцем, гостро відчуває образу й довго носить її в душі. Навіть якась незначна дрібниця може зробити земляків-сусідів смертельними ворогами.  Хоча по своїй натурі поліщук не зла людина. Коли попадеш до нього в гості. Він закличе, привітає щирим словом, накормить  чим має, і напоїть- скільки гість потягне. Якщо ж полюбить , то назавжди- до смерті. В біді не видасть свого товариша й ніколи не зрадить.


Морозний ранок. Сходить сонце. В цю грудневу пору дерева тріщать, лопаючи від морозу.
Батько і ми два брати-старшокласники  вибралися  заготовляти дрова за путтями, за п"ять кілометрів від залізничної станції. Щулячись від холоду, спішимо  до колгоспної контори, там сядемо  в кузов, під брезент колгоспної вантажівки і через дві години будемо на місці.
Який чудесний був тоді ранок. Заморожений сніг переливався мільярдами діамантово-золотих зі срібним відтінком барв. Сосни, які б без жодних недоліків, підійшли б для корабельних матч, височіли кришталевими бокалами, лише перевернутими ніжками догори. Жаріючий до красна червонявий диск сонця палахкотів над цією срібною красою поліського лісу...

До самого вечора різали помічені, вибраковані лісником дерева.Пилка ковзала по мерзлих стовбурах дерев. Треба було добре попотіти щоб звалити дерево. День зимою недовгий, ледве втрьох  подужали  звалити з десяток стовбурів, а намучились на всі сто. Поспішили на дорогу, вже сутеніло, отож мала приїхати колгоспна машина по заготівельників дров. Але щось трапилося тоді  з нею в дорозі і ми на страшному морозі серед лісу тряслися годин дві, поки зрозуміли, машини вже не буде, пішли через ліс в сторону села, орієнтуючись на шум поїзда.\

Добре й недобре , що ніч випала місячна й морозна. Добре що видно пересуватись лісом, а погано бо мороз дужчав, аж під під носом льодом ставав. Батько наказав бігти підтюпцем бо не дай Боже, ноги відмерзнуть. Так і протюпали до села вже опівночі. Коли ввалилися у хату, то за нами сунулися клубки пару, а чоботи неможливо було зтягти коцюрблених морозом  ніг. Коли ж нарешті добралися на чирін печі, то з братом заголосили від болю в руках і ногах - так зашпари відходили... Проходило з десяток хвилин і піч повертала нам знову життєдайне тепло. Відігрівшись, злазили з печі, бо на столі парував вже запашний борщ з печеними бараболями... Сільська благодать, тай годі!
... Вже на носі Новий рік і я не маю спокою, бо недавно посварився зі Галею. Отож сьогодні увечері вирішив, будь-що-будь, піду її викличу...
Нарешті дочекався сутінків. Довго ходив Переціллям, так називалася та вуличка, де вона жила вдвох  з мамою, батько у неї помер давно і вона навіть його не пам"ятала.

Холодно віє вітер і мете снігом. Нарешті перестали поратися по господарству. Переліз через штахети і потрійним умовним  стуком по шибці вікна дав сигнал. Затягнулося чекання. Нічого подібного в житті я ще не переживав. Чого так палає голова? Серце стукає, здається,що його  почує увесь світ.  Вітер стриже в обличчя. Холодний і колючий...
Час здається, тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як не вийде. Нічого їй не зроблю. Тс-с! Рипнули двері. Затемнів темний обрис на снігу. Ні, не здалося, кваплива тінь наближається і несуть мене ноги уперед.
Галю! Це ти? Зупинився перед нею онімілий. Довгий час лиш вимовляв: " Галинко, моя Галинко!" Потім ніжно взяв її за стан і подивився у вічі. Голова її ніби нежива спадає й у ту мить кидається до мене, обіймає руками шию й заходиться плачем...
-Ти плачеш! Ти плачеш люба моя! Чого ж ти плачеш? Не плач!
Я не знав що з нею діяти, такий був щасливий, бо ж знову був з нею,- зі своєю милою...
- Мій любий! Любий, ти мій! Де ти так довго був? Я ж так довго тебе чекала. Я ходила твоїми стежками, ходила скрізь, де тебе можна було зустріти, а тебе ніде не було. Знай ти..., добре знай, що я лиш тебе люблю.
Галя не скінчила своєї оповідки. Солодке жагуче почуття розлилося по її тілу. Я торкнувся устами її уст і ми залилися довгим пристрасним  поцілунком. Обидвоє мліли й ледве трималися на ногах. Вона горнулася до мене, вилася в"янучою квіткою й цілувавала, цілувала. Було чути, як чітко й полохливо билися наші серця...
  Небо геть затягнуло хмарами, вітер виє, мете колючим снігом. А ми стояли милувалися, я питав її, чи любить так вона мене, як я її, цілував вуста й очі, вона ж тріпотіла й горіла пристрастю...
Здавалося, я все зроблю для неї, навіть назад поверну сонце й місяць, а вона все щільніше горнулася до мене, все пристрастніше шептала гарячі слова і по її щічках спливали й капали на сніг великі світлі діаманти щасливих дівочих сліз. Довго ще панувала над нами зимова ніч. Лише вітер і сніг були свідками нашої клятви належати лише одне одному й вірити в це зарікалися...
У ті роки, зими стояли люті. Морози , завірюхи,снігу навіяли скрізь. Такої зими старі люди вже давно не пам"ятали, хоча й в селі так говорили кожної зими.

Прийшла весна, а за ним промайнуло літо, якось непомітно присунулась осінь.У мене на душі смуток, через два тижні забирають до війська.Для моєї коханої радості теж ніякої не було.В той останній вечір вона горнулася до мене, обвивалася й цілувала до безпам"яті, нічому не противилася...
 Віддалася легко й пристрасно, а я взяв її владно, сваільно, ніби щось таке, що належить лише мені. А вона мабутьй не думала заперечувати, ще й боялася що не догодить мені, що піду  до війська незадоволений нею і скоро забуду, бо ж хотіла належати тільки мені і лише мені...
Та не так склалося, як гадалося. Вранці,  ранесенько повіз мене рекрутський поїзд туди, на край землі, аж на Печору...
Ось я вже служу, пройшов муштру у сержантській школі і тепер я вже немаленьке солдатське начальство - старшина роти зв"язку. Північна природа навівала непосильну хандру. Зачастив до ротної бібліотеки. Не читав, а поїдом їв книги. Часто не спав ночами. Перед моїми очима  на фоні  тундрового ялівця спливали непрохідні темні темні поліські ліси, що вигравали на місячному сяйві діамантами сніжинок , як тоді на заготівлі дров. А на фоні цих барв спливав образ моєї коханої. Не забув я її не забув й не намагався забути, хоча вже того пристрасного літепла в душі не відчував...
Я не знав й духом не відав, що в неї вже є дитина і має вона вже два місяці. А її мама в цю мить бере її, пригортає до лона, гріє й годує грудьми. Дитинка ссе, моргає маленькими оченятами, а Галина довго, довго дивиться і любується нею. Надивившись на дитя,відриває погляд  і направляє його до світлини в рамці під склом, там між багатьма світлинами є й моя, яка чомусь поряд зі світлиною її чоловіка Володі, не тому мабуть, що ми з ним друзями були...
-Ой Боже, Боже!, що ж я наробила- виривається  з глибини її грудей.
Галина встає, притримуючи дитину, виймає світлину чоловіка, повертається на місце, вона довго, довго дивиться то на світлину, то на дитя. Щемить в грудях. Чорні думи снують в голові...
... Дослужився я до відпустки.
От і рідне село. Здавалося що лише вчора покинув його, хоча пропливло за водою півтори роки. Ще трохи і побачу рідну хату, але чому ж мене ноги несуть Переціллям.
Бачу її хату, у вікні світло. Не спить моя кохана, мабуть серце відчуває, що я приїду... Але що ж то за широка спина видніється за фіранкою.Недобра думка прорізала свідомість. Не зчувся як опинився біля шибки. Так, я не помилився, я виразно бачив свого найліпшого друга Володю. Лють опанувала мною, так би потрощив все кругом, бо ж бачив, як підійшов Володя і обійняв за стан мою кохану. А вона нічого. Видно, як радіє...
-Ах ти невірна падлюко! - потемніло мені в очах- адже ти так палко клялась мені у вірності, а виявилось, що ти така як усі...