А діти підростали

На березі мальовничої річки, серед садів та квітників, розкинувся невеличкий хутір. На його краю, майже коло самої річки, стояла хатина. Стріха продірявилася, вікна осіли. Тільки поросла споришем стежина, що вела до хати, нагадувала, що тут живуть люди.

Залишив дружину з двома дітьми

Жила тут Ганна Мовчаниха. Так звали її односельці. Ганна рано поховала чоловіка, була байдужа до всього.

Чоловік її Степан був доброю людиною. Залишив Степан дружину з двома дітьми. Ганна після його смерті рідко бралася до роботи. Усе ходила на кладовище. А діти підростали. Старший Іванко ріс допитливим.

Марина росла відлюдькуватою, сторонилася чужих дітей. На маленькі дитячі плечі лягла непосильна робота. Найбільше Іванку діставалося. Він і город скопував, і дрова рубав. Іванко любив техніку, закінчив ПТУ, а Марина пішла працювати в колгосп. В армію попросився сам. Не боявся труднощів.

Перед дорогою Іванко, дивлячись на неї, сказав: — Мамо, не сумуйте, я ненадовго. Приїду, хату збудую, невістку приведу. Час пролетів швидко, вернувся хлопець до рідної хати. На другий день Іван встав раненько. — Треба дах полагодити. Поки нову хату збудую, то не буде де жити. Ганна так хотіла сказати: “Синочку, відпочинь. Наробишся ще за своє життя”. Та не сказала, не могла говорити.

— Іванку, може, людей покличимо, як же один справишся?, — втрутилася Марина. — Людей будемо на весілля кликати, дах я сам підлатаю, — усміхнувся Іван, взяв драбину і поліз наверх. Тільки ступив на останню перекладину, як драбина зламалася і він каменем полетів униз. Падаючи, вдарився головою об камінь. Мати вибігла з хати, кинулася до сина. Впала над ним, заломила руки.

— Іванку, голобчику, ти ж ніколи нікому нічого поганого не робив. Як же ми тепер будемо без тебе, — голосила крізь сльози Марина. — Хто ж нам хату збудує, Іванку? Після смерті сина Ганну розбив параліч, а через кілька днів вона померла. Залишилася одна Марина. Довгими вечорами молилася і просила Бога, щоб допоміг пережити горе.

“Хай Бог буде суддею, а я буду терпіти”

Одного разу жінки попросили Марину, щоб пішла з ними збирати милостиню в сусіднє село. Хотіли збудувати на хуторі хоч невеличку церкву. Марина згодилася. У першій хаті, в яку зайшли, зустріла їх жінка. Вона почала кричати, виставила жінок за двері. Коли вони виходили за ворота, їх наздогнав хлопець: — Люди добрі, візьміть гроші, простіть моїй матері. Я й сам не можу зрозуміти, чому вона на вас накричала, — і простягнув гроші Марині. Марина думала: “Хай Бог буде суддею, а я буду терпіти”. Робота горіла в неї в руках З того часу Марина декілька разів зустрічала Сергія. Він працював у колгоспі трактористом. Познайомилися. Не було в них побачень, не було освідчень. Прийшов якось Сергій до неї додому і сказав:

“Марино стань моєю дружиною. І жити ходи до мене, хата твоя зовсім розвалилася, та й самотньо тобі тут”. Марина знала, що просто пожалів її Сергій. Майбутня свекруха зустріла молоду невістку в штики: — Привів в хату голодранку. Приданого надбала, аж у вузлик вмістилося. На все готове прийшла...

— Кого б я не вибрав, вам, мамо, не вгодити, — не стримався Сергій. — А Марина гарна, добра, роботяща. Я одружуся з нею, як би ви не перечили. Коли молодята вінчались у церкві, свекруха навіть не прийшла благословити. Марина думала: “Хай Бог буде суддею, а я буду терпіти”. Робота горіла в неї в руках. Вона рано вставала, доїла корову, готувала їсти, на городі все робила, на роботу йшла, а свекрусі не могла догодити. Сергій не вмішувався у стосунки свекрухи й невістки. Не раз навчала мати сина: — Тримай її в руках, бо вже скоро на голову сяде. На мене голос підвищує, а ти на неї руку підніми, щоб знала своє місце”. Так прожили вони рік. Марина не раз думала, що треба йти від них, нікому вона тут не потрібна. Коли ж сказала чоловіку, що піде від нього, він розсердився, пішов з дому й напився. Незабаром Марина завагітніла. Коли сказала Сергію цю звістку, він дуже зрадів. Накупив подарунків. — Як народиш мені сина, все життя на руках носитиму! А от свекруха коли дізналася про дитину, ще більше оскаженіла. Почала Сергію обід з горілкою на стіл подавати. Поставить і примовляє: — Випий сину, може, полуда з очей спаде і ти побачиш, кого ти в дім привів. Вона ще й вилупка вродить, щоб усе багатство наше до рук прибрати. З того часу Сергій став наче сам не свій. Якось в хату зайшов зовсім пяний. Кинувся до жінки з кулаками: — Я з роботи прийшов, а на столі немає ні горілки, ні вечері.

— Сергію, схаменися, що ти говориш? Та Сергій вибив ту миску з рук і вдарив Марину. Жінка впала. Розлючений чоловік вибіг з хати, сів за кермо трактора і поїхав по льоду через річку. Лід тріщав, ламався. Жінка не бачила й не чула, як тріснув лід і трактор пішов під воду.

Прокльони вбили найрідніших

Довгий час у лікарні Марина не приходила до свідомості. Марина втратила дитину. А тут ще одна звістка — не стало Сергія. Це ж на її совісті його смерть. Та хіба ж вона хотіла цього. Після лікарні Марина пішла до свекрухи забрати документи. Але та не пустила її навіть у хату. Викинула все через поріг: — Ти вбила мого сина! Будь ти проклята! Як було страшно чути ті слова. Уже згодом від сусідки дізналася Марина, що колись її свекруха дуже любила батька Марини. Тільки ж він вибрав Ганну. Прокляла вона тоді Степана:

“Зроблю так, що не буде добра тобі на цьому світі, ні тобі, ні твоїй сімї”. Усе, що сталося, то її рук справа. Давно про неї люди недобре говорять. Але якби ж про те Марина знала, не пішла б вона заміж за Сергія. Сходила жінка на кладовище до рідних, прибрала могилки, посадила чорнобривці. Дуже мама їх любила. Хотіла ще раз піти до свекрухи, поговорити, та не змогла. Просила в Бога прощення за Сергія, просила, щоб простив і свекрусі, яку вона так і не змогла назвати матірю. Ця жінка не змогла пробачити зраду коханого чоловіка, а заплатили життям її рідні і навіть син. Марина поїхала з села назавжди. Важко було залишатися там, де все було втрачено. Щороку приїжджала на могили рідних людей. Коли померла свекруха, прибрала і її могилу. Адже в неї теж нікого не залишилося. Одного разу Марина все-таки сказала:

“Простіть мені, мамо, за сина вашого, і я вас прощаю. Ви винні в тому, що не стало рідних людей, а, може, і не ви. Та я прощаю вас, чуєте, мамо? І нехай Бог простить за всі ваші гріхи”.

Валентина ПАВЛУШКО