Translate


Баннер

Интернет реклама

Баннер

Шукати в цьому блозі

понеділок, 11 червня 2012 р.

Границю між Україною і Білоруссю встановили німці



Після Брест-Литовського миру територія сучасних України і Білорусії опинилася під німецькою окупацією. Оскільки підконтрольна німцям територія (сюди входять ще Польща і Прибалтика) у декілька разів перевершувала територію самої Німеччини та плюс до цього на дворі стояв вже 1918 рік – четвертий рік виснажливої першої світової війни, – німці вирішили не покладатися в питаннях контролю над окупованою територією тільки на свої сили і вдалися до послуг місцевих вождів.

На Україні німці підтримали сформовану ще до їхнього приходу Українську Центральну Раду (УЦР), що проголосила незадовго до цього незалежність Української Народної Республіки (УНР). Лояльність німців була куплена ціною підписання кабального договору, на підставі якого Україна змушена була забезпечувати Німеччину сировиною і продовольством. А 25 березня 1918 року вже в Мінську, також за ініціативою і за підтримки німців, була створена Білоруська Центральна Рада (БЦР), яка, в свою чергу, проголосила незалежність Білоруської Народної Республіки (БНР).  В «Третій статутній грамоті», що проголосила «незалежність» Білорусії, говорилося, що юрисдикція БНР поширюється на: «всі землі, де живе і має чисельну перевагу білоруський народ, а саме Могильовщині, білоруські частини Мінщини, Віленщини, Гродненщини, Вітебщини , Смоленщини, Чернігівщини та суміжні частини сусідніх губерній, заселені білорусами ».
Перекладаючи з дореволюційної географії на сучасну, БНР вимагала собі все Полісся, частину Волині і навіть трошки сучасної Київщини. Тобто межа «незалежної Білорусі» повинна була проходити мало не по околицях Києва. Але проблема в тому, що,  німці пообіцяли віддати Полісся УНР. Причому всі, в тому числі і північне – з містами Брест, Пінськ, Мозир і Гомель. Для УНР їх «українськість» сумніву не підлягала. В результаті і УНР, і БНР, увірувавши в свою незалежність, вирішили, як «в кращих будинках Лондона і Парижа», провести переговори з приводу територіальних негараздів. До Києва в перших числах квітня 1918 прибула офіційна делегація на чолі з «народним секретарем БНР» Олександром Цвікевічем. Тут білоруси  зіткнулися з небажанням УНР визнавати білоруську незалежність. Але 19 серпня 1918 переговори все-таки почалися. З українського боку делегацію очолював член Центральної Ради Ліхнякевіч. Запевнивши один одного в братських почуттях, «високі договірні сторони» приступили до поділу території. Саме  тут і потрапила коса на камінь. Делегація БНР наполягала на етнографічному принципі, делегація УНР – на географічному та економічному підході.
Після довгої та виснажливої дискусії делегації прийшли до соломонового рішення: ділити необхідно за етнічним принципом з урахуванням економічних та географічних чинників. І тут кожна з делегацій витягла карту етнографічних земель. Причому кожна – свою. Білоруська делегація показала етнографічну карту Е. Карського 1917 року. Українці ж продемонстрували етнографічну карту, створену для німецького генштабу професором Шеффером. Природно, відповідно до першої спірні території заселені білорусами, а по другій – українцями.  Але тут слід   зробити маленький відступ з приводу «етнографічних карт».  Оскільки переважна більшість населення Білорусії і України на питання «хто ти?», відповідало:  тутейшіє, черноруси, хацюни, поліщуки, підлісяни, полісяни, волиняни, волини, пенчуки, малороси, ятвяги, кривичі, білоруси, берестюкі, українці, козаки, гідуни (навіть так!), Севрюки т. д., – кого в яку націю занести залежало від політичних пристрастей «картографа». Наприклад, самоназва «литвин». По-польськи це означає «литовець». Білоруси стверджують, що це слово – синонім слова «білорус». На Україні виходять з того, що литвини – це субетнос українського народу, на зразок гуцулів або лемків.
Так що в різні роки на спірних українсько-білоруських територіях виходив абсолютно різний результат при перепису. Візьмемо, наприклад, для довідки Північне Полісся. Дані російської військової статистики за 1875 рік: малоросів – 85%. Перепис населення 1897 року: малоросів і білорусів практично порівну – по 40%. За переписом 1909 близько 90% населення було зараховане до росіян. За переписом 1931 року (коли цей край входив до складу Польщі) провідним етносом – понад 50% населення – стали вже «тутейшіе». І різко зросла кількість поляків – до 10%. У повоєнних переписах кількість білорусів тут міцно стабілізувався в районі 85%, кількість же українців склало 3-4%. Отже, «етнографічні» карти ніяк не могли відповісти на питання «чия земля?».
Почався пошук «третейського судді». Спочатку їм захотів виступити керівник УНР Михайло Грушевський. В якості компромісу він запропонував створити на спірних територіях «білоруську автономію». Як назвав її Михайло Сергійович, – «білоруський П’ємонт». Але білоруси внутрішньо обурилися: це що за П’ємонт без Італії? Чемно, але твердо відмовилися. Тоді в «третейци» запросили завкафедрою російської історії Київського університету Довнар-Запольського. Українська сторона пропустила факт, що Довнар-Запольський – білорус, і в підсумку вчений заявив, що Білорусь не тільки має право на все Полісся, а й на землі значно південніше.
Тоді білоруси вирішили апелювати безпосередньо до «хазяїна» – німецьких окупаційних властей. І несподівано для себе отримали підтримку. Начальник німецького генштабу генерал Гінденбург наказав німецьким картографам провести демаркацію «міждержавного кордону за білоруськими мірками». Підтримка пояснювалася в першу чергу старим перевіреним гаслом «розділяй і володарюй». Однак до влади прийшов Павло Скоропадський і  в середині червня 1918 білоруська делегація спіймавши облизня поїхала до Мінська, залишивши рішення територіального питання на потім. А потім в Київ і Мінськ вступила Червона Армія і …
Після радянсько-польської війни 1920 року більшість спірних територій опиниться в Польщі. Після возз’єднання Західної України і Західної Білорусії між владою УРСР і БРСР мало не спалахнули старі суперечки. Але Сталін прийняв соломонове рішення, розрізавши спірні землі навпіл. З 1991 року існує  дуже умовний  адміністративний кордон , по обидві сторони якого живуть люди, які мають однакову побутову культуру, говірку, традиції, але з різною національною самоідентифікацією…

Немає коментарів:

Дописати коментар

Новости

Прихильники

Мій список блогів