Translate


Баннер

Интернет реклама

Баннер

Шукати в цьому блозі

субота, 7 січня 2012 р.

Тепло сільської печі


З піччю пов’язано безліч народних повір’їв та обрядів. Так, до одного з пічних кутів  прилаштовували дерев’яний стовп (видно і на деяких сьогоднішніх ілюстраціях), який за стародавніми уявленнями вважався вмістилищем духів предків і особливо шанувався у поліщуків. При переїзді сім’ї в нову хату брали з собою тліюче вугілля з колишнього вогнища. Молода дружина після приїзду в будинок чоловіка кланялася печі і тулилася до неї руками в знак споріднення з новою сім’єю. Взагалі, піч та пічне, або бабин, кут були виключно жіночим простором в хаті, перебування там чоловіків вважалося неприпустимим. У прислів’ях та загадки, де піч уподібнюється людині, асоціації йдуть саме з жінкою. Згадайте хоча б відомі всім нам з дитинства казки.
Про надзвичайно важливе місце печі в народному фольклорі свідчить і той легендарний факт, що головний слов’янський богатир Ілля Муромець 33 роки на печі сидів – а потім зліз з неї, набравшись сил, і переміг всіх ворогів і супостатів.

Чи сніжною зимою, чи жарко  влітку, серце будь-якого селянського обійстя – скромного або заможного  - піч. Все одно яка: проста поліська, білена, з великою лежанкою, лаконічна сучасна грубка, облицьована керамічними плитками, камін у помпезному обрамленні різьбленого каменю … Головне – присутність у вогнищі живого вогню, який дарує людині рятівне тепло і надію на страву  насущну. Мабуть, кожен може розповісти, як це здорово: підійти до натопленої печі і притулитися до неї руками – відчуття, схоже на те, коли береш ще теплий, щойно з поду, дихаючий хліб.
Землі нашого волинського  краю, а значить, і люди, що жили на них, наші предки-волиняни, в силу кліматичних умов завжди потребували додаткового обігріву. І вже з I – II століть у своїх оселях вони ставили печі , які з самого початку топилися по-чорному, без димоходів. Курні хати селянські проіснували досить довго. Така піч не мала димаря, і, коли її розпалювали, дим ішов прямо в приміщення. Потрібно було відкривати двері, щоб не вчадіти. Отож  разом з димом втікало й тепло, тому деякі господарі в стіні, яка відділяла хату від сіней, прорубували діру. Іноді діра зяяла в стелі – тоді її закривали мішковиною. Освітлювалася хата кам’яними плошками для спалювання пнів (корчів), яку встановлювали на розі печі.
З XIX століття курна хата модернізувалася – в «білу», з пічним димарем. В основному в будинках ставилися так звані  руські печі – вони служили і для обігріву, і для випічки хліба, приготування гарячої їжі, корму худобі, використовувалися для сушіння всього того, що було потрібно просушити і висушити.
Звісно ж, пічне мистецтво поліщуків далеко не обмежувалося скромними селянським печами. У нас вміли класти чудові, складні печі. І не тільки класти, а й майстерно прикрашати. Звичайно, шедеври пічних справ майстрів все більше зустрічалися в багатих будинках. Ще з давніх часів  майстри з волинських  країв відправлялися в в інші держави вчити тамтешніх ремісників непростому мистецтву виготовлення рельєфних багатоколірних кахлів для облицювання печей.
У заможних будинках і «робочі» російські печі виконувалися за всіма правилами і з розмахом. Така піч на знімку, зробленому в  поліському селі  нинішнього Сарненського  району Рівненської області. Більше того, тут відображена майже театральна сценка. Цілком ймовірно, що справа розгортається на великій кухні палацу Курбських. Біля печі сторожує кухарка, а на лаві вальяжно розташувався красунчик-керуючий або хтось ще з верхівки палацової обслуги.
Традиційно печі мали кілька додаткових елементів. Найвідоміший – піл: настил з дощок, на якому спали. Кріпилися вони до стіни біля самої печі, щоб тепло було спати.
Гарну піч зазвичай клали на цегляному фундаменті, якому передувало глинобитне, зрубне і на кряжах – «штандарах», основу.Під піччю тримали взимку курей.Заглиблення  під підпічком – підшосток – служило для кухонного начиння. Передня частина пода, від краю до гирла, – «чалеснікі», припічок. Збоку на припічку грубка («ямка»), куди згрібали жар.Склепінчаста внутрішня частина печі – «небо». Рівний глинобитний майданчик на печі – лежанка, «чирінь»: там спали діти і люди похилого віку, там сушили одяг, зерно. За лежанкою – димова труба.
Для збереження тепла гирло печі закривали заслінкою, а димар перекривали в’юшкою, що служила також регулятором тяги. Нерідко з піччю загальним димоходом з’єднувалася грубка: невелика грубка для опалення приміщень, яку клали з обпаленої цегли (раніше з сирцю), поверхню обмазували глиною, білили або покривали кахлем.
У печі здавна, та й тепер у сільських хатах,/зараз у літніх кухнях/ стояли і стоять кочерга /коцюба/, рогач для чавунів (вилки), Чепель – рогач для сковороди.
Якщо брати історичний варіант організації поліської  хати, то по діагоналі від печі був червоний кут, покуть, де висіла ікона, прибрана вишитими червоними рушниками, – свого роду домашній вівтар.
Домовик – у слов’ян дух-покровитель будинку – теж уподобав піч. Серед основних місць його проживання – затишні куточки за піччю або пічною трубою.Багато хто був упевнений, що домовика можна побачити в Чистий четвер або на Великдень після заутрені, що сидять за пічною трубою на горищі. Між іншим, без такого оборонця хата сприймалася, як непридатна для житла. Тому подекуди при переході в нове житло «забирали» з собою і домовика – стежити за порядком і далі. Бо ж  на відміну від дідька домовик не вважається нечистю – він не боїться хреста і згадки Божого імені. Ось так…

Немає коментарів:

Дописати коментар

Новости

Прихильники

Мій список блогів