Різдвяне Полісся-таємниче і чаруюче

Полісся – місце і в Україні, і в Білорусі таємниче і навіть містичне. Сама природа до того спонукає – малодоступна і така ж малообжита. І люди мешкають тут особливі – трохи дивні і крапельку собі на умі. Навіть ідучи в ногу з прогресом, вони примудряються залишатися традиційними полішуками.

Зараз з Полісся роблять  туристичну Мекку. Але! Не дай Боже   перегнути палицю, бо ж сьогодні далеко ходити за прикладами не треба…

Полісся взагалі місце сакральне і суєти не терпить. Ну яка, скажіть на милість, може бути метушня, коли по Случі, а потім по Прип’яті пливе почорніла від води довга дерев’яна чайка, тиша – тільки плескіт весла , та час від часу риба вискочить і шубовсне назад у воду?…
Чайку осідлав ладно скроєний, понурий на вигляд полішук гребе собі потихеньку і про щось своє думає. Про що? Навряд чи про козу,яку забрав із лугу, що за рікою  і везе додому, і вже, звичайно, не про стіжок запашного сіна для тієї кози. … Хоча й коза тут  не просто так. Це для нас вона дрібна рогата худоба, що дає молоко. Бо ж в народній  традиції, і поліщуцької, і в цілому слов’янської, – коза символ родючості, і без якої не можливо обійтися  у всіх різдвяних  колядкових обрядах.

Згадую, як ми одночасно з вивченням колядок  з неменшою наполегливістю майстрували і вертеп – оту чарівну «Вифлеємську звізду”. Довколишні лозові чагарники постачали нам матеріял і ми з нього творили своєрідну конструкцію зірки. З лозових прутиків (по поліському – дубців)  конструювали шість, а то й вісім рамен вертепу . Серцем цього вертепу було звичайно своєрідне «тіло”, в якому скупчується все те, що нагадує обставини, в яких народився Спаситель. Тож це туловище має форму бубна, від боків якого скісно розходяться рамена вертепу. В самому туловищі було старанно вмайстроване коло з лозового прутика, з доземним кийочком, що стирчить з під споду вертепу, і яким можна покручувати коло. На це коло приклеюються картонні фіґурки Діви Марії, Йосипа, ослятка з Дитятком на ньому, тут же слідують три волхви, за волхвами спотворена фіґура Ірода і жида. В центрі кола – місце на свічку. В задній частині вертепу вмайстровані дверцята, крізь які можна запалювати свічку. Цілий вертеп обліплювано різнокольоровим папером. І ось, коли на дворі ніч, і коли ми, колядники появлялися з вертепом, то це справді виглядало казково. Свічка всередині вертепу відбиває тіні фіґур на «екрані” вертепу, коло звичайно повільно крутиться і фіґури, немов живі, рухаються вперед.

Свят-Вечір на Поліссі, це час роздумувань та молитви.  Тож, як тільки появиться перша зірка на небі, поліщук заносить  до хати дідуха ( перший сніп жита), ставить на покуті, потім іде до хлівів, щоб накормити худобу, аж тоді,помолившись, приступає сім’я до вечері. Стіл покритий сіном, на якому розстелений обрус. На столі ставиться борщ, потім кутя з льняною олією. Вечеря, хоч і святкова, зате дуже убога. Ті, що за столом, витягають з-під обруса стебельця сіна. Це ворожіння на наступний рік. Якшо  витягнеш коротке стебельце, буде неврожай, як довге – буде добрий врожай жита та проса.  Моє Село поринало в якусь святкову тишину: не чути ні коляд, ні навіть ніяких релігійних пісень. Все чекає ранку, бо ж  тоді всі дізнаються, що на світ вже прийшов Син Божий – Христос народився!

Ось, на небі срібний місяць, а ми весела компанія – колядники проходимо засніженими вулицями села. Мороз скував повітря, сніг мільйонами іскор мерехтить від сяйва місяца, і нам, дітям, просто здавалося, що ці іскри на снігу – це сльози Діви Марії.

Те, що в інших місцевостях нашої країни призабулося, чи просто вмерло, на Поліссі ще живе і квітне.

Найбурхливіше і найщасливіше почуває себе поліське село на перший день свят, у вечері. Це пора – прославлення Народженого Христа колядками. Повно гамору, повно співу під вікнами, пищать скрипки, гупають бубни, всі веселяться, все що живе, в той чи інший спосіб, виявляє свою радість.

Якесь підсвідоме хвилювання, щось просто містичне виповнює дитячу душу, якась загадковість, пов’язана з тугою, будить добрі надії на майбутнє.  Ні – цих почувань просто неможливо висловити! Їх можна тільки відчути чистою дитячою душею лише під час колядки.Ось і хата родича, одного з колядників. ”Бубон” нашого вертепа  дивиться  у вікно  і:.. ”Дядьку,чи можна колядувати, вашу хату звеселити!” ВсерединІ хати чути якийсь рух, а потім прилипає до скла заспане обличчя. «Колядуйте!” І тут всі ми дзвінко починаємо добре заучену колядку, а нам супроводить гармошка і гупання бубна. Скінчивши колядувати, найздібніший з нас віншує хаті багато щастя, здоров’я господарям та доброго врожаю в наступному році. Потім відчиняються двері, і рука з сіней простягає нам залізного рубля  і «марушку», – подовгасту булку з маком, посипану цукровою пудрою. І так від родича до родича, від вікна до вікна. Часом чийсь добрий родич запросить до хати погрітися, тоді частує нас ковбасою і кожного зокрема розпитує чий син, хто того чи того мати. Потім знов від хати до хати. І так аж до світанку.
Коли б  вийти цієї ночі  на узгір»я села, то линули б до тебе звідусіль переспіви коляд, десь в далині побачив би ти якесь світло і впізнав би в ньому «вифлеємську звізду” , – це   колядники  селом ідуть колядувати. А далі там за іскристим снігом, затаїлася скована морозом рівнина за якою ліс, чи кущі вільхи, і вони і навівають роздуми про нерозгадану вічність, до якої тужить душа людини. Здається, що в цю ніч душа людини поєдналася з природою, над якою вітає вічний Дух доброго Бога, що прислав на світ до людей Свого улюбленого Сина.

І будучи тепер уже старшим, як би хотілося ще раз відчути ці всі глибинні почуття свого дитинства в Ніч Народження Богочоловіка!

Не один я  переконався , коли поринаєш у поліську природу, взагалі в поліську реальність, починаєш не стільки думати, скільки відчувати … У поліських лісах, в задурманено ароматному буйстві поліського різнотрав’я неможливо розкласти світ по поличках. Полісся – приголомшливо цілісна окрема країна, і від того така чаклунська.Чаклунство тебе обступає всюди. Причому навіть там, де зовсім не чекаєш з ним зустрітися. Ось, скажімо, їдеш з Києва на машині  так званою «варшавською»бетонкою –  такою прямою, як нескінченна злітно-посадкова смуга (кажуть, колись саме з такою метою її і побудували , частини шосе на Рівне . Їдеш, дивишся у вікно. За вікном тільки ліс, сіл немає, автомобілів майже немає … І раптом раз – схоплюєш поглядом глибокі і чорні, як вири, блискучі і гладкі водяні колодязі. Навколо них, немов ювелірна оправа, рідкісна осока, коричневі качани очерету. (Не знаю чи правда але поліщуки  переконані, що очерет не можна рвати і приносити в будинок: бо  нехороша, мовляв, прикмета. І дуже милу на вид траву, якій теж багато  поліських лугах – «слізки», – теж краще залишити там, де росте, хоч вона так чудово доповнює лугові букетики.) Мені  здається, що такий колодязь – це якийсь потаємний хід в незбагненну для людини реальність. Звісно це не врата це до  пекла і точно не до раю. А просто вхід в інший світ…