Замість колядки «шумел камыш, деревья гнулись»

З початку Пилипівки вічні супутники щоденних буднів, всілякі негаразди і надокучливі клопоти, десь відходять і залишаються на узбіччі. Вони втрачають свою владу,адже нечутними кроками на землю приходять Різдвяні свята. Пора очікувань казкового дива. У наших серцях дедалі частіше спливають спогади, про те, як збирали колись «золото» з шоколадок «Оленка» і «Чайка», гарні фантики з цукерок і обліплювали ними волоські горіхи, яблука , картоплю і моркву, вирізали зірочки і сніжинки, а з кольорових паперових смужок плели ланцюжки на ялинку.

В нас, на Поліссі таких прикрас, як у Червоноармійську, теперішньому Радивилові, я не зустрічав.  Тут найбільшою дитячою втіхою тоді був дивовижний золотистий солом»яний павук, сплетений з порізаної соломи, обов»язково зжатої серпом, щоб не поламати крихкі стебельця. Ця прикраса була на рівні ялинки, і на відміну від неї прикрашала хату цілу зиму, аж до Водохрещ нагадував павук про той казковий Різдвяний настрій, що панував на обійсті у свята.
У 1977 році я часто на свята бував у товариша в Козині і бачив, як його менші сестрички творили це аж наче неземне диво, щоб якраз на Святий вечір причепити його до сволока навпроти ялинки. І під час «таємної» вечері те, що нас оточувало: блискуча красуня ялинка, пахуче сіно на святочному столі і сонячний павук, який мов маятник погойдувався і вертівся біля ялинки, творило якусь свою невідому магічну атмосферу, що лишається у душі на все життя.
На барвистих солом»яних віконечках павука тріпотіли тонесенькі смужечки, які кидали на стіни химери тіней. Чутливий до найменшого подиху павук вловлював рух Землі- самовільно кружляв у ритмі якогось прадавнього космічного танцю. І оцей повільний магічний танець тіней,тихе шурхотіння й потріскування вогника свічки, що горить  посеред дванадцяти різдвяних  пісних страв, до сих пір приходить до мене під час Різдва і нагадує про ту щасливу і незабутню Червоноармійську юначу пору…
Разом з такими спогадами пам»ять зафіксувала й іншу Різдвяну картинку.
У 1975 році, під час навчання в Кіровограді мені трапилась нагода побувати на Різдво в селі Сугоклеївка, або, як його називали селяни – радгосп імені «Рози Люксембург».
Святе надвечір»я… По єдинній сільській, липкій від багнюки вулиці, від школи з галасом просувається маскарадне дійство, проходить інсценування богів і вульгарно  оскверняються релігійні атрибути: хрест, Євангеліє, чаша і ризи. Лунають брутальні вірші місцевого » поета- самопала», які поганять культ Христа і українські традиції.
Активісти соцкультури запалили велику модель церкви під галасливі вигуки «Смерть церквам!», а піонери з червоними трикутниками на плечах завзято хором декларували: «Ми зорі  комунізму і сонце наш соціалізм!». Над ними п»ятикутна зірка, вертеп на новий лад; робітник і селянка, серп і молот в ореолі сатанинської пентаграми.
На саме Різдво ні віншувань, ні колядок я не чув, а тим більше колядників не бачив. Зате цього
дня в кожному дворі щось робили по господарству, навіть різали і рубали дрова. А з сільської «Чайної» голосно лунало- «Шумел камыш, дерев»я  гнулись!»…
… А на Поліссі в цей день люди повертаються з Всеношної, пливуть з церкви маленькими кучками, не квапляться, не поспішають. «Христос народився!»- вітаються, а у відповідь лунає-
«Славімо Його». Крокують по снігу вайлувато і поважно до себе й до інших господарів. Бо ж чекають такого ж ставлення до себе. Інакше і не можна. На Різдво кожен забуває, що хтось в когось виламав кукурудзу або переорав, чи перекосив межу, нікого не можна зобиджати, всім треба прощати, щоб добро прийшло у Новому році… Якби не свято зупинилися б біля «Пивнушки», та в такий день гріх не йти додому, де чекає святочний стіл з дванадцяти страв, узвар і добра чарка…