Translate


Баннер

Интернет реклама

Баннер

Шукати в цьому блозі

субота, 8 грудня 2012 р.

Посмертна доля агента “Пуха”


Микола Кузнєцов, він же Пауль Зіберт, він же агент “Пух”

Як стверджував один з керівників радянської розвідки, невтомний спецагент був коханцем більшості московських прим балету, “декотрих із них він в інтересах справи ділив з німецькими дипломатами”
Хто ж не знає про подвиги Героя Радянського Союзу, розвідника Миколу Кузнєцова, що безжально ліквідував дюжину гітлерівських воєначальників та чиновників, що повідомив інформацію про наступ вермахта на Курському виступі чи про підготовку замаху на лідерів “Великої трійки” у Тегерані…
А між тим біографія спецагента “Пуха” і доля його тлінних решток приховують чимало питань і донині.
Спецагент із будуару
Кадровим співробітником (офіцером) органів держбезпеки або Головного розвідувального управління Генштабу Кузнєцов ніколи не був. Його приховане співробітництво з Головним управління держбезпеки (рос. ГУГБ) Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР розпочалося ще до війни.
Молодого сибіряка з класичною зовнішністю “арійця”, що чудово володів німецькою, помітило місцеве управління НКВД і в 1939 році спрямувало до столиці на навчання.
Готували його за індивідуальною програмою як спеціального агента (за тогочасною термінологією розрізняли інформаторів та агентів, тобто категорію таємного аппарату, що безпосередньо брали участь у оперативних відпрацюваннях і активних заходах).
Конспіративна зустріч Кузнєцова (ліворуч) із секретарем посольства Словаччини Крно, агентом німецької розвідки. 1940 рік, оперативан зйомка прихованою камерою. Фото: rus-obr.ru
Спецагента “Пуха” планували використовувати задля контррозвідувального відпрацювання німецького посольства, та й стрілецькою справою він володів досконало.
Незабаром обдарований Микола виконував функції агента-резидента, тримаючи на зв’язку мережу інформаторів серед московських артистів, та й сам виступав у близькому йому амплуа актора, знавця балету, в царині якого ми були “впереди планеты всей”.
Німці обожнювали чарівного фольксдойча, за якого вони мали “Пуха”. Перспективним агентом особисто керував замісник голови управління контррозвідки ГУГБ Райхман, а також уповноважений щодо роботи з інтелігенцією Ільїн.
Куратори могли бути задоволені: інформація від дипломатів Німеччини і радянської богеми текла потоком. Як стверджував один з керівників радянської розвідки генерал-лейтенант Павло Судоплатов, знайомий з робочою справою “Пуха”, невтомний спецагент був коханцем більшості московських прим балету, “декотрих із них він в інтересах справи ділив з німецькими дипломатами”.
Надалі відбулися операції з перехоплення дипломатичної пошти “стратегічного партнера” у пакті Молотова-Рібентропа: дипкур’єри зупинялися у готелях “Метрополь” та “Національ”, Кузнєцов інформував про їхнє пересування, в той час як співробітники НКВД фотографували документи.
Острах гітлерівських “шишок”
Кузнєцов працював з позицій створенного полковником держбезпеки Дмітрієм Мєдвєдєвим партизанського загону “Переможці” (рос. “Победители”).
Як відомо, розвідник-бойовик діяв під личиною обер-лейтенанта 230-го полку 76-ї піхотної дивізії в “столиці” райхскомісаріату “Україна” Рівному, де розташувалися до 250 закладів окупантів.
Кузнєцов перед відправкою у ворожий тил. 1942 рік
Нема потреби докладно спинятися на подвигах спецагента. Достатньо того, що ним було ліквідовано 11 генералів і високопосадових чиновників окупаційної адміністрації. Серед них – заступник райхскомісара Еріха Коха, лютий каратель генерал Даргель, генерали Кнут і фон Ільген, імперський радник Гель, голова верховного суду в Україні Функ, декілька офіцерів.
Суворою правдою було й те, що як помсту за вбивство німці розгорнули репресії. Так, за вбивство замгубернатора Галичини Отто Бауера стратили 2000 заручників і повісили декілька сотень селян, за смерть Геля розстріляли усіх в’язнів рівненської тюрми.
Були причини занести Кузнєцова до “чорного списку” і в українських повстанців. Справа в тому, що участники загону “Переможці” знищили 18 з 23 засуджених ними до смерті функціонерів підпілля ОУН, до того ж третину цього загону складали поляки – люті вороги у сумновідомій українсько-польській різанині на Волині в 1943-1944 роках, результатом якої були десятки тисяч жертв з обох боків.
 Соратник Кузнєцов Ян Камінський в однострої міжвоєнного Війська Польського (фото до 1939 року). Цей та інші знімки надані Дмитром Вєдєнєєвим
Крім того, спецагент “Пух” свідомо провокував удари німців по українських націоналістах: на місцях замахів він “губив” гаманці й документи, вміст яких недвозначно вказував на причетність ОУН до терактів. Нацисти знищили десятки членів ОУН.
“Велика трійка”: чи ж був замах?
В літературі ствердилася думка, що Кузнєцов отримав і первісні відомості про підготовку в Тегерані замаху на “велику трійку” – очільників держав антигітлерівської коаліції. Однак компетентні судження професіоналів відкидають саму версію про такий теракт.
Наш земляк, доктор історичних наук, відомий дослідник історії спецслуб Віталій Чернявський (свого часу він очолював підрозділ у центральному апараті радянської розвідки) вважає, що німецькі спецслужби такої операції не планували, і аж ніяк про неї дізнатися не міг Кузнєцов у Рівному від посланця Отто Скорцені – майора фон Ортеля (в літературі називають і інші прізвища майора).
Той нібито, будучи напідпитку, обіцяв “привезти перський килим” для бравого фронтовика Пауля Зіберта, котрого він вподобав. Дивний, звісно, “досвідчений розвідник”, котрого невідомо яким вітром занесло до провінційного Рівного, щоб випивати з першим ліпшим офіцериком.
Його думку поділяють також інші авторитети. Скажімо, Лев Безименський, стверджує, що на той час агентура рейху в Ірані була повністю розгромлена зусиллями спецслужб Сталіна та Черчілля, а “людина зі шрамом” (Скорцені) був зайнятий в цей час організацією відчайдушної операції з вивозу Мусоліні.
 Ще один диверсант із групи Кузнєцова – Іван Бєлов
До того ж, жодних документальних свідчень підготовки “Довгого стрибка” взагалі не знайдено. Існує припущення, що цю історію, пізніше талановито зіграну радянськими акторами і самим Аленом Делоном (!) у фільмі “Тегеран-43″, вигадав драматург Михайло Маклярський (за його сценарієм зняли хрестоматійний “Подвиг розвідника”).
Служачи у відомого Павла Судоплатова (начальника Четвертого управління НКВС-НКДБ СРСР), Маклярський вигострив фантазію, займаючись радіоіграми з німцями…
Складається враження, що Кузнєцову свідомо намагалися надати імідж видатного розвідника. Чи то задля відволікання від справжніх джерел інформацї, чи то для “ошляхетнення” супербойовика, хоч його жертви заслуговували кари за злочини проти радянських людей, а сам Кузнєцов виявляв дива сміливості і витримки.
Живим не дався
Після ліквідації “Пухом” віце-губернатора Отто Бауера і високого чиновника Генриха Шнайдера за голову суперрозвідника призначили 25 тис. марок.
Кузнєцов і його спільники поляк Ян Камінський та Іван Бєлов вирішили у тилах пробиратися до радянських військ, що наступали. За розповідями офіцера-пошуківця Миколи Струтинського, в ніч з 8 на 9 березня 1944 року Кузнєцов, будучи у формі німецького офіцера, вірний водій Ян Камінський та Іван Бєлов зайшли до хати мешканця села Боратин Бродівського району Львівської області Степана Голубовича, щоб відпочити і погрітися.
Зліва направо: Микола Кузнєцов, комісар партизанського загону Стехов, Микола Струтинський
Раптом, в дім увірвалася группа бійців УПА і роззброїла партизанів (до цього кинджалом “зняли” Бєлова, що стояв на чатах). Однак Кузнєцов якимось чином зумів приховати ручну гранату.
Деякий час під охороною вони чекали на командира повстанців, сотника Чорногору. Він і впізнав у “німаку” виконавця гучних терактів протии гітлерівських бонз. І тут Кузнєцов підірвав гранату у кімнаті, заповненій упівцями… Камінський встиг вистрибнути у вікно, кинувся навтьоки, але куля наздогнала його, а добили штиком.
Тіла повантажили на кінну “фіру” сусіда Голубовича Спиридона Гром’яка, вивезли за село і, розкопавши сніг, поклали рештки до старого рівчака, засипавши хмизом.
За тиждень до села увійшли німці і під час копання шанців наштовхнулися на людську руку, що стирчала з-під землі. Німецький офіцер, побачивши труп у формі вермахту, оскаженів і наказав спалити “бандитське село”.
 Хата, в якій загинув Кузнєцов
Селяни, що побоялися розправи, вказали на хату Григорія Росоловського в сусідньому селі Чорниці, де перебували на лікуванні четверо повстанців, посічених уламками гранати Кузнєцова: Чорногора, стрільці “Скиба”, “Сірий” і ще один учасник затримання “Пуха”.
Одужавши від ран, Чорногора і двійко інших поїхали з Росоловським, і в хаті залишився лише “Сірий”. Його закололи штиками, вбивши також і безвинну дівчину-санітарку Стефанію Колодинську.
Дізнатися імена учасників захоплення Миколи Кузнєцова з товаришами допомогли свідчення колишнього голови гестапо дистрикту “Галичина” гауптштурмфюрера СС Краузе. 9 травня 1945 року він потрапив в полон, і під вигаданим ім’ям Германа Рудакі утримувався в таборі для військовополонених.
Був викритий лише в 1948 році, доправлений до місця здійснення військових злочинів до Львова, і, рятуючи власне життя, дав широкі свідчення. Командирів УПА “Оріха” та “Чорногору” захопили чекісти на початку 1950-х років, сотник “Темний”, оточений оперативно-військовою группою МДБ, перерізав собі горлянку (!).
Микола Струтинський, ведучи пошук, віднайшов у архівній карній справі згадку про засудження за участь в УПА якогось Петра Куманця, на прізвисько “Скиба”. Куманець був етапований із сибірської виправно-трудової колонії до Львова. З’ясувалося, що це був саме той бойовик, якого поранило в боратинській хаті…
Особисто старині Мюллеру…
Справу з розшуку “Зіберта”, що достатньо попсував крові окупантам, штандартенфюрер Вітіска розпорядився не знищувати при відступі з “Лемберга”.
У архівах німецької таємної державної поліції після Перемоги знайшли телеграмму-блискавку, спрямовану оспіваному в “Сімнадцяти миттєвостях весни” групенфюреру СС Генриху Мюллерові головою поліції безпеки і СД “Галичини” доктором Вітіскою 2 квітня 1944 року.
Повідомлялося, що посередник від ОУН в перемовинах з німцями проінформував: в березні одним з повстанських підрозділів на Волині затримано “трьох радянських агентів”, що мали при собі фальшиві німецькі документи, мапи, газету із некрологом на смерть докторів Бауера і Шнайдера, а також… звіт одного з агентів, що діяв під ім’ям Пауля Зіберта!
Пауль Зіберт. Рівне, 1943 рік
Мова йде, доповідали гестапівці, про радянського розвідника, що здійснив відчайдушні напади на генералів і чиновників рейху (перераховувалися здійснені Кузнєцовим замахи). Йшлося про те, що все беззаперечно вказує на захоплення повстанцями сааме того невловимого агента-ліквідатора.
Також повідомлялося, що від групи Прюцмана надійшла інформація – “Пауль Зіберт” і два його спільники були знайдені вбитими на Волині.
Розслідування відставного партизана
Першим провести “незалежне розслідування” обставин загибелі супербойовика взявся колишній офіцер-партизан Василь Дроздов. Опитуючи місцевих мешканців, він, схоже, наблизився до розкриття картини загибелі “Зіберта”.
Чутки про активність партизана швидко дійшли до повстанців, що мали чудову мережу інформаторів. Навесні 1945 року, в Боратині, в хаті активного помічника повстанців Івана Маловського, він був вбитий з надзвичайною навіть для того часу жорстокістю. Йому відрізали вуха, викололи очі, вирвали ковальськими кліщами зуби, переломали руки і добили двопудовим жорном.
Труп Василя Петровича на конях селянина Михайла Возного вивезли до урочища Хлевище біля Гудорового лісу і поховали в старому шанці, неподалік могили Кузнєцова.
Василь Дроздов
Вже у вересні 1959 року, в рамках розслідування карної справи зі звинувачення колишнього повстанця Юліана Данильчука, старший слідчий управління КДБ Львівської області капітан Швєцов (прізвище змінене – Авт.) постановив ексгумувати залишки В.Дроздова на місці, вказаному самим Возним.
Сам же Іван Маловський і його син Петро скінчили життя трагічно – розпатякавши про ліквідацію Дроздова, вони були задушені “цуркою” (так називали в підпіллі ОУН гарроту), а їхні трупи було скинуто у двадцятиметрову криницю в місцевості з колоритною назвою Лиса гора.
В пошуках безіменної могили
Естафету Василя Дроздова підхопив один з найближчих соратників Кузнєцова, що став офіцером держбезпеки – Микола Струтинськй.
Він, колишні партизани, коллеги з КГБ опитали сотні мешканців, вивчили массу карних і розшукових справ щодо членів ОУН і УПА, пішки пройшли гаданий маршрут групи Кузнєцова до лінії фронту. До розслідування приєднався асистент кафедри судової медицини Львівського медичного інститута Володимир Зеленгуров з 13-річним стажем судмедексперта.
Місце, де німці перезаховали “колегу”, показали місцеві мешканці. 16 вересня 1959 року в урочище Кутики прибули для проведення ексгумації співробітники львівського УКДБ М.Рубцов та І.Дзюба, М.Струтинський, помічник обласного прокурора І.Колесніков, судовий експерт В.Зеленгуров і свідки – боратинці В. і Н. Гром’яки.
“Почнемо, Миколо”, – сказав Струтинському Дзюба і простягнув заступ. Лопати розгорнули начинену оксолками землю… До сутінок 17 вересня рештки були знайдені. Виникла задача їхньої ідентифікації на предмет приналежності Миколі Кузнєцову.
 Ексгумація тіла Кузнєцова
25 вересня 1959 року у Львівському міському судово-медичному морзі провели дослідження ексгумованих кісток, склали протокол. Виявилося, що кісткові рештки (103 фрагменти) належать чоловікові 33-35 років, на зріст 175,4 см, смерть котрого настала близько 15 років тому.
Наявні значні механічні ушкодження лицьового відділу черепа, ключиці, кісток грудини, кисть правої руки відсутня зовсім. “Згідно характеру і розташуванню пошкоджень, травма могла бути спричинена металевими уламками гранати, що розірвалася попереду поблизу тіла постраждалого”
На очі Струтинському потрапила праця “Відновлення обличчя за черепом” відомого ленінградського антрополога, доктора історичних наук, професора, лауреата Сталінської премії Михайла Герасимова з Інституту етнографії АН СРСР, котрий розробив оригінальну методику відновлення прижиттєвої зовнішньості людини за кістками черепа шляхом складних розрахунків товщини і конфігурації м’яких тканин в залежності від рельєфа та інших особливостей черепа.
Саме Герасимову належать пластичні реконструкції первісних людей, образу Ярослава Мудрого, Андрія Боголюбського, Тамерлана, загиблих під Берестечком козаків та інших історичних осіб.
Зеленгуров передав у Ленінград Герасимову понівечений вибухом череп. Реставратор Т.Сурніна ретельно склеїла з фрагментів черепну коробку, фотограф Історичного музею М.Успенський виготовив фотографії потрібних ракурсів.
 Скелетовані останки
Негативи фотографій черепа і прижиттєвої світлини Кузнєцова з прокресленими відомими антропологу лініями сумістили. “Сумнівів не залишалося, – повідомив журналістам професор, – портрет і череп належать одній людині. Пізніше ми дізналися, що це був Герой Радянського Союзу Микола Іванович Кузнєцов”.
За декілька днів, в жовтні 1959-го, львівський експерт схвильовано повідомив телефоном: “Герасимов сказав: “Передайте товаришам, що все, що передано на експертизу – світлини, документи та череп належать одній людині”.
До речі, Герасимов уже мав стосунок до ідентифікації жертви страшного протистояння в Західній Україні. В серпні 1948 року в Рожнятівському районі Станіславської області бойовики підпілля ОУН “Грома” за наводкою місцевих мешканців захопили співробітників Московської геологорозвідницької експедиції професора Богданова – 27-річну Наталю Балашову та студента Дмитра Рибкіна.
Їх спрямували до районного референта Служби безпеки (СБ) ОУН “Зоряна”, і геологи як у воду пірнули…
Біля року 11 оперативно-військових груп шукали зниклих, водночас знищивши 269 і схопивши 233 підпільника. Справа була на контролі у секретаря ЦК ВКП(б) А.Кузнєцова (Балашова була родичкою авіаконструктора Туполєва).
 Академік Герасимов із відновленим черепом “Пуха”
Лише 1 серпня 1949-го в лісі знайшли дві розриті звіриною могили, а в них два черепи, кістки, жіночі коси, гудзики від сорочки Д.Рибкіна. Потім у бункері референта СБ Карпатського краю Володимира Лівого “Йордана”, який застрелив при спробі захоплення свою дружину Дарину Цимбаліст і покінчив із собою, знайшли протоколи допитів геологів “Зоряном”.
СБіст назвав нещасних москвичів “небезпечними представниками московського імперіалізму, агентами органів більшовистської безпеки”, про Наталю йшлося, що вона “на всі питання відповідати відмовилася, померла на третій день допитів…”
Вбитий горем батько Дмитра Георгій, директор “Техиздата”, відмовився вірити в смерть сина, і добився відправки черепа Герасимову. Результат виявився невтішним…
Скептики-ентузіасти
Сумніви у належності знайдених залишків Кузнєцову існували завжди. Авторові покійний викладач-юрист Львівського університету Володимир Манько розповідав, що Зеленгуров у розмові з ним нібито висловлював скепсис щодо ідентифікації решток.
В період “перебудови” історія з похованням Кузнєцова отримала несподіваний розвиток. До КДБ УРСР надійшли дані, що мешканці Рівного – колишній кореспондент РАТАУ К.Закалюк і директор Рівненського музею комсомольської слави Б.Шапієвський “ініціативно зайнялися перевіркою обставин загибелі і поховання у 1944 році партизана-розвідника загону “Переможці” Героя Радянського союзу М.І.Кузнєцова і його соратників І.В.Бєлова та Я.С.Камінського”.
Виявилося, що старожили села Мільча Дубнівського району Рівненської області повідомили пошуковцям, що в 1944-му на сільському цвинтарі поховали трьох невідомих у німецькій формі.
З дозволу влади, 3-4 серпня 1988 року скелетовані залишки двох з них ексгумували і передали до бюро судово-медичної експертизи Мінздрава УРСР. 10 грудня кістки піддали дослідженню з використанням, зокрема, комп’ютера.
Висновок був категоричний: рештки двох чоловіків, 25-30 і 35-42 років, що загинули від вогнепальних ран голови, не можуть належати М.Кузнєцову, І.Бєлову чи Я.Камінському. Зайвим підтвердженням було те, що Кузнєцов мав травму лівої кисті від розриву протитанкової гранати в 1943 році, чого на рештках невідомих німців не було…
Чому кат вижив?
Похорон Героя Радянського Союзу Миколи Кузнєцова відбулися у Львові, на військовому кладовищі “Пагорб Слави” 27 липня 1960 року [до речі, за три місяці до того зафіксовано останній бій УПА - ІП], на ньому, окрім тисяч міщан, були присутні 120 колишніх партизанів-мєдвєдєвців з усього Союзу.
Особа розвідника була канонізована, він став героєм багатьох книг, фільмів і незчисленних газетних публікацій.
Діяльність Миколи Кузнєцова і зараз приховує чимало загадок. Так, 25 травня 1943-го він прибув до кабінету керівника окупованої України, рейхскомісара Еріха Коха разом із “нареченою” Валентиною Довгер (співробітничала з “Переможцями”) для отримання дозволу на шлюб із фольксдойче. Стояла задача ліквідації ката українського народу.
Похорон Кузнєцова у Львові. 1960 рік
Однак, стріляти безстрашний і відчайдушний “Пух” чомусь не став. Радянська література пояснює – райхскомісар розбалакався і дав зрозуміти “фронтовику” – не час відсиджуватися в тилу, ось під Курськом і Орлом очікуються гарячі бойові справи.
Кузнєцов нібито збагнув, що мова йде про підготовку наступу, і поспішив до своїх з важливою новиною. До того ж поруч сиділа спеціально навчена вівчарка і охорона, йдеться в класичній літературній версії.
Дивно інше – досвідчений німецький чиновник-педант ось так став ляпати язиком про плани доленосної кампанії перед якимось офіцерчиком із шанців, що мав намір створити міцну істинно арійську сім’ю. Зрештою, в життєписах Кузнєцова так тісно переплетені факти з фантазіями в стилі “екшн”, що розібратися, що є що, майже неможливо. Залишається лише вірити.
Шеф розвідки СБ закордонних частин ОУН Степан Мудрик, австрійський письменник Хуго Беєр, російський історик Ґріґорій Набойщіков вважають, що Кох міг бути завербований радянською спецслужбою, і Кузнєцов зовсім не збирався його вбивати – швидше виступав в якості зв’язкового. Це, звісно, версія, припущення.
Але ось що не зрозуміло. Кат України Еріх Кох в 1958 році постав перед польським судом, на засіданнях заявив раптом про свої симпатії до Радянського Союзу, ставив собі в заслуги протидію планам свого шефа, “міністра у справах Східних територій” Альфреда Розенберга зі створення Української держави (той і насправді пропонував прожект союзної України від Карпат до Кавказу, який не сподобався фюрерові).
Отримавши смертний присуд, Кох … жив собі будь здоров у містечку Барчево неподалік від польського міста Ольштин. Замість камери йому слугувала простора кімната з телевізором, бібліотекою, йому навіть надходила свіжа західна періодика! Військовий злочинець спокійно прожив 90 років і помер 12 листопада 1986 року.
Відставний полковник КДБ, кавалер ордена Лєніна і учасник “боротьби з політичним бандитизмом” Микола Струтинський після розпаду СРСР від гріха подалі переїхав зі столиці “українського П’ємонту” до тихих Черкас, де й помер.
 Микола Струтинський. 1970-ті
Матеріали ексгумації і ідентифікації решток М.Кузнєцова тривалий час слугували навчально-методичним посібником “Ексгумація трупа” на кафедрі судової медицини Львівського медінституту, а потім опинилися в “чекістському кабінеті” Вищих курсів КДБ СРСР в Києві.
Справа Ніколая Кузнєцова зберігається в архівах Федеральної служби безпеки Російської Федерації і буде розсекречена не раніше 2025 року. Чому ж зберігають у таємниці такі нібито широковідомі діяння супербойовика “Пуха”?
Дмитро Вєдєнєєв, заступник голови Українського інституту національної пам’яті

Немає коментарів:

Дописати коментар

Новости

Прихильники

Мій список блогів