Колишніх полонених перестали докоряти минулим. лише після смерті Сталіна

Загальне число радянських військовополонених – 6 300 000

Полонені червоноармійці

Загальне число радянських військовополонених – 6 300 000, з них полонених 1941 3800000. Це результат політики Сталіна. Скільки  ж було захоплено радянських полонених у Другій світовій війні, точно не відомо й досі. За підсумковими німецьких документів, на Східному фронті було взято 5754000 військовополонених, в тому числі у 1941 р. – 3355000. Причому автори документа, представленого західним союзникам в травні 1945 р., обмовлялися, що за 1944-1945 рр.. облік полонених неповний. При цьому число померлих у полоні оцінювалося в 3,3 млн чоловік.

Однак за більш ранніми даними верховного командування вермахту, в період з 22 червня по 1 грудня 1941 р. на Східному фронті був захоплений 3806861 військовополонений, а за заявою, зробленою урядовцем Мансфельдом 19 лютого 1942 в Економічній палаті рейху, радянських військовополонених налічувалося 3900000 (майже всі вони були захоплені в 1941 р.).У число 3800000 полонених 1941 напевно увійшли більше 200 тисяч полонених німців, українців, білорусів, латишів, естонців, литовців, молдаван і фінів, відпущених з таборів ще у 1941 р. З урахуванням приблизно 450 тисяч полонених, недоврахованої у 1941 р ., а також полонених, узятих союзниками Німеччини (Фінляндія захопила 64 188 полонених, з яких померло 19 276 – 30%, Румунія – близько 160 000 полонених, з яких померли 5200, а близько 80 000 жителів Бессарабії і близько 14 000 уродженців Трансістріі ( Одеської області) були відпущені), загальна кількість радянських військовополонених я оцінюю в 6,3 млн чоловік. З цього числа на союзників Німеччини припадає близько 220 тис. чоловік.

На Батьківщину з німецького (а також фінського і румунського) полону повернулися 1836000 чоловік, ще приблизно 250 тисяч, за оцінкою МЗС СРСР 1956 р., після війни залишилися на Заході. Загальне число загиблих у полоні, в тому числі у фінському і румунською, я оцінюю приблизно в 4 млн осіб, враховуючи тих з 940 000 оточенців, кому вдалося приховати перебування в полоні. Це становить 63,5% від загального числа полонених.

Різниця між 4 млн і 3300000 загиблих полонених, врахованих німцями, складає близько 700 тисяч чоловік. Сюди входять як полонені, померлі після взяття в полон без реєстрації німецькими органами, так і полонені, які втекли з таборів і загиблі потім: або в партизанських загонах, або просто в селах, де вони ховалися від німців. У число 700 000 померлих входять також ті військовополонені, які служили у вермахті, СС і допоміжних поліцейських формуваннях і загиблі в боях з Червоною армією чи з партизанами.

Настільки висока смертність радянських військовополонених викликалася як незастосуванням до них умов Женевської конвенції, свідомим знищенням нацистами євреїв і політпрацівників, так і насамперед об’єктивними причинами: в першу чергу гострою нестачею продовольства.

Чисельність радянських полонених 1941 року на півмільйона перевищувала чисельність німецької армії на Сході, яка налічувала 3,3 млн чоловік і сама відчувала серйозний дефіцит продовольства. Так що німці при всьому бажанні не могли прогодувати таку кількість полонених, і це прирекло більшість з них на смерть взимку 1941/42 рр.. Швидко вивезти їх в глибокий тил до Польщі також не представлялося можливим через брак вагонів і низької пропускної спроможності залізниць.

У Радянському Союзі також відчувалася гостра нестача продовольства. В умовах, коли голодували мільйони мирних радянських жителів, та й солдати на фронті теж деколи недоїдали, положення полонених було незавидне. В СРСР смертність серед німецьких військовополонених, за офіційними даними, склала 12,4%. З початку війни і до 1 травня 1943 р. в СРСР з 292630 врахованих полонених померли 196 944 людини, або 67,3%, що було навіть вище, ніж смертність радянських полонених у німецьких таборах.

У прийнятому у вересні 1941 року верховним командуванням вермахту положенні про поводження з радянськими військовополоненими говорилося: «Більшовизм є смертельним ворогом націонал-соціалістської Німеччини … Тому більшовицький солдат втратив всяке право претендувати на поводження з ним, як з чесним солдатом, відповідно до Женевських угодою … Звернення повинно бути холодним, хоча і коректним. Найсуворішим чином слід уникати будь-якої симпатії, а тим більше підтримки »( http://army.armor.kiev.ua/hist/sovet-plennye.shtml ).

Але полонені гинули не тільки від голоду і розстрілів расово і політично неблагонадійних елементів. Нерідко вони ставали жертвами розправ з боку німецьких військовослужбовців.Були випадки розправ і над потрапили в полон пораненими. Наприклад, у наказі по 60-ї механізованої дивізії вермахту стверджувалося: «… З пораненими російськими нічого возитися – їх треба просто кінчати на місці».

У той же час і червоноармійці нерідко розправлялися з німецькими, угорськими, румунськими та італійськими полоненими. Так, член Військової ради Північно-Західного фронту Пантелеймон Пономаренко в записах у щоденнику до доповіді Сталіну 26 березня 1942 відзначав: «Звичайно, здаватися будуть мало … якщо будемо розстрілювати полонених на очах у ньому-ців (під Холмом перебили групу, яка йшла з міста до нашим частинам з піднятими руками) ».

Нерідко убитих німецьких полонених викладали на видному місці, щоб спровокувати розправи над радянськими полоненими і тим спонукати червоноармійців рідше здаватися в полон. Сталінський наказ № 270 від 16 серпня 1941 р. наказував знищувати «трусів і дезертирів», здаються в полон ворогу. Сім’ї командирів і політпрацівників, хто здався в полон, піддавалися арешту «як сім’ї порушили присягу і зрадили свою Батьківщину дезертирів».

Ще далі пішов командувач Ленінградським фронтом генерал армії Георгій Жуков, 28 вересня 1941 р. видав воістину людожерський наказ: «Роз’яснити всьому особовому складу кораблів і частин, що всі сім’ї червонофлотців, червоноармійців і командирів, які перейшли на бік ворога, хто здався в полон ворогові, будуть негайно розстрілювали як сім’ї зрадників і зрадників Батьківщини, а також будуть розстрілювати і всі перебіжчики, здалися в полон ворогові, по їх поверненні з полону ».

З тих повернулися офіцерів, які не могли довести, що потрапили в полон пораненими, контужений чи що, успішно втікши з полону, потім билися в рядах партизанів, Сталін 1 серпня 1943 наказав сформувати штурмові батальйони, які мало чим відрізнялися від штрафних і призначалися «для використання на найбільш активних ділянках фронту».Правда, перебування в них обмежувалося двома, а не трьома місяцями, як у штрафних батальйонах, або до першого поранення, або до нагородження орденом. Звання за офіцерами зберігалося, але битися їм доводилося в якості рядових солдатів. Можливо, Верховний головнокомандувач надихнувся фільмом «Чапаєв» з «психічної» атакою офіцерів-каппелевцев.

В кінці війни і після війни репресіям піддавалися не тільки ті з радянських полонених, хто служив в колабораціоністських формуваннях, а й ті, хто лише підозрювався у зраді Батьківщині. Так, колишній командувач 12-ї армії генерал-майор Павло Понеделін і командир 13-го стрілецького корпусу цієї армії генерал-майор Микола Кирилов в наказі № 270 були названі трусами, дезертирами і зрадниками, після повернення з полону були 25 серпня 1950 розстріляні за звинуваченням у зраді Батьківщині, хоча обидва відмовилися вступати в армію Власова. Реабілітували розстріляних генералів тільки в 1956 р.

Всього з 1836600 повернулися в СРСР колишніх полонених, за офіційними, ймовірно, применшення даними, 233 400 були засуджені до ув’язнення в таборах за співпрацю з ворогом.

У створених ще в 1942 році перевірочної-фільтраційних таборах колишні полонені, а також оточенці містилися на положенні ув’язнених і, як і в’язні ГУЛАГу, залучалися до примусової праці. Колишній військовополонений Сергій Бібіков справедливо обурювався: «Ми знову опинилися за колючим дротом під напругою, з переконливою охороною і на мізерному табірному пайку для підслідних, від якого, як стверджували табірні дотепники, живий будеш, але дорогу до Марусі забудеш …» ( http:/ / www.sgu.ru/files/nodes/10090/033.pdf ).

Тисячі людей померли у фільтраційних таборах. Тільки до 1 березня 1944 там померли 1529 чоловік, а адже основний потік звільнених полонених пішов значно пізніше. У листопаді 1944 р. фільт-раціонні табору вже не могли впоратися з цим потоком, і їх направляли відразу в запасні частини, де їх протягом двох місяців повинен був перевіряти Смерш. Навесні 1945 р. були створені додаткові фільт-раціонні табору. А про те, скільки повернулися полонених були розстріляні, дані досі не розсекречені.

І після війни, аж до середини 50-х років, вказівка ​​в анкеті на перебування в полоні закривало шлях до більш-менш престижної професії.

Тільки після смерті Сталіна і засудження його культу на XX з’їзді колишніх полонених перестали докоряти минулим.