Умови Андрусового договору фактично перекреслили Переяславську угоду

Андрусівський договір

 Після козацької революції середини XVII століття здійнялася  ціла шеренга війн, про ймовірність яких її очільники навіть не могли здогадуватися. Найзапеклішим і чи не найтривалішим з-поміж них стало збройне протистояння між Польщею та Московською державою, відколи козацький Гетьманат обрав останню своєю покровителькою та воєнною союзницею.

Розпочавшись у 1654-му, польсько-московська війна протривала добрий десяток років, поступово схиливши шальки терезів на бік Білокам’яної. Їй вдалося потіснити поляків на «західних воротах Росії» – на Смоленщині, захопити Білорусь, але справи в Україні й надалі лишалися непевними. Козацька еліта  вперто обороняла свою державу то від поляків, то від надміру нав’язливого опікування з боку росіян. Взаємне виснаження сутичок поглиблювалося ще й появою нових супротивників: Швеції й Туреччини. Усе це підштовхувало до переговорів про укладення якщо не «вічного», то принаймні тимчасового миру. Перші перемовини між Росією та Польщею стартували ще 1662 року, однак були зірвані, так і не добігши кінця. Каменем спотикання стали територіальні питання, найболючішим і найдорожчим із яких було українське. Кремлівські дипломати навідріз відмовлялися визнавати зверхність польського короля над козацькими землями, які вже склали присягу на вірність Білокам’яній, тоді як польські посли вимагали безумовного повернення всіх окупованих Московією територій.

Головною проблемою, однак, була фактична непідконтрольність козацьких теренів ані Москві, ані Варшаві. У державі, створеній Богданом Хмельницьким, уже кілька років вирувала громадянська війна між численними угрупованнями його спадкоємців, які мали надто розбіжні погляди на шлях подальшого розвитку своєї країни. Піковою точкою в протистоянні козацьких еліт стало одночасне обрання в 1663-му одразу двох гетьманів: орієнтованого на союз із Польщею Павла Тетері (1663–1665) на Правобережжі та вірного союзу із Московією Івана Брюховецького (1663–1668) на Лівобережжі. Фактичний розкол Гетьманату на дві частини подав до рук польських і російських дипломатів напрочуд зручну схему поділу сфер впливу.

Навесні 1666-го в селі Андрусовому поблизу Смоленська розпочалися польсько-російські переговори, на кону яких була територіальна цілісність незручної для обох сторін козацької держави, представників котрої до нарад не запросили. Зустрічі комісарів були доволі продуктивними: російську дипломатичну місію на переговорах очолював талановитий московський дипломат Афанасій Ордин-Нащокін, освічений прозахідний політик, симпатик Речі Посполитої та прихильник миру, який мав розв’язати Московії руки в протистоянні зі Швецією. Зрештою 30 січня 1667-го після чергового, 35-го за ліком з’їзду послам вдалося погодити всі принципові положення договору. Росія й Польща укладали перемир’я терміном на 13,5 року, Лівобережжя разом із Сіверщиною та Смоленщиною залишалися в царській протекції, а Правобережна Україна й Білорусь поверталися під владу польського короля. Київ із прилеглими містечками тимчасово було передано Московській державі, котра мала сплатити Польщі грошову компенсацію за втрачені шляхетські маєтності; над Запорозькою Січчю встановлювався спільний контроль обох монархів, які також домовилися про сумісні дії проти кримських татар. Умови Андрусового договору фактично перекреслювали Переяславську угоду 1654-го, якою московський цар гарантував козацтву війну проти Польщі «до переможного кінця».
Читайте також: Спроба порятунку

ПО ОБИДВА БОКИ ДНІПРА

Реакція на укладене перемир’я, здається, набагато перевершила всі найгірші очікування Кремля та Варшави. Чи не вперше з часів Руїни і право-, і лівобережні гетьманства, збурені підступністю й цинізмом польсько-московських домовленостей, об’єдналися довкола ідеї реваншу й возз’єднання пошматованої «матки нашої України, отчизни премилої». Коли дипломати в Андрусовому ще тільки узгоджували тексти договору, в козаків уже був вагомий козир для продовження війни, але відтепер за підтримки нового й сильного союзника – Османської імперії. Війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка вже в 1666-му спільно з татарами завдали полякам кілька нищівних поразок, а в жовтні 1667-го навіть оточили на Галичині коронну армію на чолі з майбутнім королем, а на той час польним гетьманом Яном Собеським. У січні 1668-го козацька генеральна рада, скликана в Чигирині, вже офіційно просила султана про встановлення протекторату над козацькою Україною та вирядження військової допомоги. За дивним збігом обставин лівобережний гетьман Іван Брюховецький, опонент Дорошенка, практично в той самий час скерував до Стамбула аналогічне прохання, зрікшись московської протекції. Підтриманий Кримською ордою, гетьман розпочав велике антимосковське повстання, яке визрівало на Лівобережжі вже не один рік. Взявши в облогу найбільші московські гарнізони, Брюховецький розіслав по всіх полках закличні універсали, у яких зловісно відлунювали кривди, заподіяні Андрусовим: «Росіяни і поляки, помирившись, нас, Військо Запорозьке, і весь народ християнський український вигубляти й Україну, вітчизну нашу, дощенту розвалити ухвалили».

Поява на бойовищі за Україну третього гравця – Туреччини – надовго сплутала карти підступних сусідів. Росії та Польщі упродовж усього кінця XVII століття й значної частини наступного XVIII довелося боротися з османським натиском у Причорномор’ї та Придніпров’ї. Не довівши до кінця підсумки міжусобної війни, поляки й московити були змушені дбати вже про нові угоди – оборонні, щоб дати собі раду із загрозою зі Сходу. За кілька років у війні з Туреччиною Польща втратила все Правобережжя, а Поділля було включене до складу Порти. Майже через 10 років після Андрусового османська армія зруйнувала першопрестольну гетьманську столицю Чигирин і загрожувала Києву так відчутно, що київський митрополит серйозно обмірковував справу перенесення свого осідку до іншого міста.

Утім, османський «джин», спритно випущений із пляшки козацькими політиками, був не просто черговим орієнтиром у зовнішній політиці, а швидше «технічним» спільником, який мав допомогти зреалізувати глобальне завдання: об’єднати покраяні міжусобицями й цинічними дипломатами шматки козацької України. Хоч як парадоксально, але саме Андрусівські домовленості остаточно сформували в головах козацької еліти образ своєї політичної Батьківщини, що мала самодостатню цінність, без прив’язки до покровительства московського царя чи то польського короля.

Відтоді всі українські гетьмани мали першочерговим пунктом своїх політичних планів відновлення соборності «спільної отчизни». Будь-які суперечності й незгоди в трикутнику Москва – Стамбул – Варшава автоматично використовували для того, щоб, хай навіть на короткий час, опанувати під єдиною булавою Право- та Лівобережну Гетьманщину. Наймасштабнішим успіхом козацької зброї та дипломатії на цьому шляху стало об’єднання право- та лівобережних володінь у 1704–1709-му під владою Івана Мазепи під час подій Північної війни. Новий козацький зверхник від того часу й аж до останнього Кирила Розумовського носив у своєму титулі горде й нескорене гасло козацької соборності – «Гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра».
Читайте також: Приручене козацтво

ПОНАД КОРДОНАМИ

Попри трагізм розколу, Андрусівська угода стала кроком назад у політичному сенсі, натомість практично не змінивши ситуації в цивілізаційній належності України. Поділ козацької спадщини поміж двома відмінними в політичному та соціокультурному плані державами, хоч як дивно, не спричинив її поділу на західну та східну. Кордон, прокладений між двома козацькими Українами по Дніпру, довгий час був віртуальним і практично не охоронявся. Буревії Руїни та війн із турками й татарами перетворили Правобережне При¬дніпров’я на пустку, до якої в періоди замирень знову і знову торували шлях переселенці з Лівобережжя. Чимало мешканців лівого берега мали родичів і навіть нерухомість на правому, а правобережна старшина й козацтво часто мігрували на лівий у пошуках служби й спокійнішого життя. Достатньо сказати, що принаймні половина гетьманів Лівобережної України, зокрема Іван Мазепа та Іван Скоропадський, були вихідцями з правобережної шляхти та старшини.

Непорушними залишилися кордони володінь православної церкви. Київський митрополит і далі був зверхником православної пастви, яка перебувала у володіннях польського короля, і численних храмів та монастирів на теренах «задніпровської України». Контрастне сусідство наприкінці XVII – на початку XVIII століть лише пожвавило й пришвидшило рух кліриків понад дніпровськими кордонами. Митрополичу кафедру в Києві у різні часи посідали вихідці з Правобережжя та Західної України Варлаам Ванатович, Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький тощо. Ще одному галичанинові – Стефану Яворському – навіть випало стати місцеблюстителем російського патріаршого престолу. Вільний рух між духовними центрами митрополії автоматично запрограмував міграцію професорів і спудеїв із «Київських афін» до латинських шкіл Вільна, Кракова й Львова, а звідти далі на Захід і Південь Європи.

Головним фактором, який пояснює, чому після Андрусового кордони не спрацьовували так, як вони працюють у сучасному світі, було те, що Україна від Львова до Харкова залишалася суцільним культурним простором, сформованим у попередні століття як невід’ємна складова східноєвропейської цивілізації, відкритої до контактів зі Сходом і Заходом. Ця єдність ґрунтувалася не лише на спільному коді політичних і соціальних матерій: непорушності станових прав, уявленнях про владу як продукт політичної угоди, незалежності суду й недоторканності власності, але й на спільній побутовій культурі. Мова і стиль документів, виданих козацькими канцеляріями Східної України, були навдивовижу подібними до діловодних аналогів шляхетських земських і підкоморських судів. Літописці й мемуаристи, фіксуючи для нащадків важливі події, несуперечливо нотували на одній сторінці новини з Галичини й Лубенщини.