Translate


Баннер

Интернет реклама

Баннер

Шукати в цьому блозі

субота, 4 лютого 2012 р.

УКРАЇНСЬКИЙ «ПРОЛОГ» ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ


img

17 вересня 1939 року розпочався так званий визвольний похід Червоної армії, в результаті якого Західна Україна ввійшла до складу СРСР. Та мало кому нині відомо, що українська тема вже за рік до цих подій опинилась у центрі уваги світової політики. Більш того, саме приречення на розтерзання самопроголошеної Карпатської України стало поворотним пунктом в історії Європи, поклавши початок зближенню двох тоталітарних режимів - гітлерівського і сталінського.



Загальновідомо, що у вересні 1938 р. на міжнародній конференції в Мюнхені представники Великобританії, Франції, Німеччини та Італії домовились про передачу заселеної переважно німцями Судетської області Чехословаччини третьому рейху. Менш відомо, що водночас з окупацією гітлерівцями 1 вересня 1938 р. відібраних у чехів територій польська армія теж без жодного пострілу зайняла промислово розвинену Тєшинську область Чехії.

В жовтні цього ж року Чехословаччина офіційно стала федерацією трьох народів - чехів, словаків та українців. Однак надання автономії Карпатській Україні не сподобалось ні сусіднім Угорщині і Польщі, ні СРСР. Перша з цих країн сама претендувала на Закарпаття, а дві останні, маючи у своєму складі населені українцями землі, побоювались, що гітлерівці виношують далекосяжні плани створення залежної від Німеччини «Великої України».

Отож невипадково у виголошеній Сталіним 10 березня 1939 р. на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) звітній доповіді так багато місця відведено «викриттю» спровокованих «англо-французькою і північноамериканською пресою» чуток про німецькі плани «приєднання Радянської України до так званої Карпатської України».

Зрозуміло, з яким задоволенням і полегшенням зустріло радянське керівництво звістку про розпочату 14 березня 1939 р. Угорщиною з благословення Гітлера широкомасштабну військову агресію проти Карпатської України та анексію її території. Тим часом як проголошення в цей самий день незалежності Словаччини знайшло повне розуміння і підтримку фашистської Німеччини.

Корінним чином змінилось також ставлення гітлерівської верхівки до Польщі. Якщо ще на початку 1939 року її називали «останньою барикадою цивілізації проти загрози більшовизму», то вже у березні до неї почали висувати територіальні претензії.

В результаті прем’єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен 31 березня 1939 р. вимушений був попередити фашистських вождів Німеччини, що «у випадку будь-якої акції, яка загрожуватиме незалежності Польщі, уряд Його Величності вважає себе зобов’язаним негайно надати польському уряду всю підтримку, яка в його силах». Втім, уже наступного дня впливова англійська газета «Таймс» компетентно роз’яснила, що мова йде не про захист «нинішніх кордонів Польщі. Вирішальне слово в цій декларації не «цілісність», а «незалежність».

Саме прагнення великих держав домовитись між собою за чужий рахунок спровокувало початок світової війни. Адже навіть після підписання у Москві 23 серпня 1939 р. сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа, який, на думку переважної більшості істориків, дав «зелене світло» німецькій агресії проти Польщі, війну ще можна було зупинити. Підтвердження тому - термінова відміна Гітлером, який отримав повідомлення про підписання 25 серпня 1939 р. англо-польського договору про взаємодопомогу, вже призначеного на 26 серпня нападу на сусідню державу. Лише після того, як гітлерівське керівництво прийшло до висновку, що згадувана угода буде декларативною, війна в Європі стала реальністю.

ПОДВИГ І ТРАГЕДІЯ ЛЬВОВА

Визвольний похід Червоної армії у Західну Україну і Західну Білорусь зазвичай асоціюється з безкровною і переможною війною, в ході якої червоноармійців зустрічали як визволителів. Загалом це правильно, хоча, за офіційними даними, радянські війська все ж втратили 1173 особи, а польські - близько 3,5 тис. військових. Втім, порівняно з майже півмільйона взятих у полон Червоною армією польських солдатів і офіцерів (із них більшість, понад 395 тис. осіб, припадає на долю Українського фронту) - дійсно символічні втрати. Великою мірою це пояснюється відданим після початку радянського вторгнення головнокомандувачем польської армії Е. Ридз-Смігли наказом, яким війська зобов’язували «з більшовиками не битися, хіба що в разі нападу з їхнього боку або спроби роззброєння частин».

Крім того, радянські війська перейшли кордон вже після того, як долю Польщі було вирішено. Тому чимало польських вояків, розуміючи безперспективність продовження опору, вважали справою честі здатись не німцям, а саме Червоній армії, що ввійшла на польську територію під приводом взяття під свій захист українців і білорусів.

Підтвердженням може служити героїчна оборона Львова, бої за який розпочались 12 вересня. Та хоча перші радянські полки підійшли до міста лише близько другої години ночі 19 вересня, оточений з трьох сторін Львів продовжував залишатись для гітлерівців нездоланною фортецею.

Вже вранці саме тут відбулась символічна, але досі маловідома для широкого загалу подія, коли по танковому розвідбатальйону Червоної армії вогонь на ураження відкрили... німці. Після того, як на заздалегідь обумовлені сигнали танкістів «союзники по зброї» не відреагували, розпочався вогонь у відповідь. В результаті - вбиті з обох сторін та знищені три німецькі протитанкові гармати і підбиті два радянські броньовики і один танк. Лише після цього конфлікт залагодили і розпочали безуспішні переговори, хто саме штурмуватиме місто.

Облогу Львова німці зняли тільки 20 вересня за особистим розпорядженням Гітлера. Причому «непереможним» німецьким військам наказували не відступити, а «звільнити» місто. Судячи з усього, фюрер вирішив скористатись пам’ятною йому з часів Першої світової війни термінологією, коли населені пункти не здавали противнику, а «звільняли» від присутності своїх військових частин.

За свідченням трофейних польських документів, відразу після зайняття колишніх німецьких позицій Червоною армією із лав захисників Львова розпочалось «масове дезертирство вояків руської (маються на увазі українці - В. Ш.) національності». А вже 22 вересня було досягнуто домовленості про добровільну здачу зброї польськими військами, за якою офіцерам гарантувались «особиста свобода», «недоторканість особистого майна» і навіть право на від’їзд до зарубіжних країн «з дозволу місцевих властей і згоди дипломатичних представництв цих держав».

Зрозуміло, що обіцянки насправді виявились фікцією і менш ніж за рік до вже згадуваних 3,5 тис. загиблих у боях з Червоною армією польських вояків додались щонайменше 22 тис. взятих у полон офіцерів, розстріляних у радянських в’язницях і таборах.

Більше пощастило рядовим солдатам української та білоруської національностей, яких згідно з розпорядженням наркома оборони СРСР N 75928 від 23 вересня 1939 р. спочатку просто відпускали додому. Та вже через два дні з подачі Мехліса з’явився секретний наказ N 034, за яким військовополонених направляли до спецтаборів НКВС. Їхніми в’язнями, згідно з офіційними даними, лише за період з 25 вересня по 7 жовтня стали 125 803 військовополонені, із яких 40 769 згодом відпустили, а 43 054 уродженці Західної Польщі передали німецькій стороні. Крім того, вже у 1939-1940 рр. з приєднаних до СРСР західних територій України і Білорусі було примусово депортовано у віддалені райони «нової радянської батьківщини» 292 513 осіб із числа «соціально ворожих елементів».

Відтак не дивно, що коли у «золотому вересні» 1939 року на західноукраїнських землях місцеве населення не лише радісно зустрічало Червону армію хлібом-сіллю, але навіть створювало так звані «загони самооборони», які зі зброєю в руках допомагали визволителям, то вже невдовзі ставлення до нової влади почало кардинально змінюватись...

ВИЗВОЛИТЕЛІ ЧИ АГРЕСОРИ?

Судячи з того, як попри дедалі настирливіші німецькі вимоги Сталін «тягнув» з переходом Червоною армією польського кордону, він не відкидав можливості початку повномасштабної війни з Німеччиною західних союзників Польщі - Великобританії і Франції. Тим більше, що проголошене з трибуни ХVІІІ з’їзду ВКП(б) прагнення «не дати провокаторам війни, які звикли загрібати жар чужими руками, втягти нашу країну в конфлікти», це залишалось одним із головних зовнішньополітичних завдань. У разі успіху це забезпечувало можливість збоку спостерігати за тим, як потенційні противники ослаблюють один одного у війні.

Відтак демонстративне повернення вождів третього рейху до планів створення на західноукраїнських землях незалежної Української держави було не лише засобом тиску на радянське керівництво, а й запасним варіантом у випадку відмови СРСР від визвольного походу. А саме таким він став для переважної більшості бійців і командирів Червоної армії, які, перейшовши 17 вересня 1939 р. радянсько-польський кордон, щиро вірили, що несуть свободу західноукраїнським братам.

Стосовно звинувачень, що саме в цей день було завдано підлого удару в спину польської армії, яка продовжувала протистояти гітлерівцям, нині добре відомо, що тодішні західні демократії не планували серйозно воювати з Гітлером, а сама Польща війну вже фактично програла.

Однак мало хто з дослідників чомусь згадує про зроблену на вимогу Німеччини 30 серпня 1939 р. заяву ТАРС з офіційним спростуванням чуток про відведення зосереджених на польському кордоні радянських військ. Через потенційну загрозу нападу з боку СРСР вкрай потрібні полякам для збройної відсічі німецькій агресії військові сили не були вчасно перекинуті зі Сходу на Захід. Тим часом це могло серйозно вплинути на подальший розвиток подій, бо лише за поганою традицією ще радянських часів ми звикли сприймати польсько-німецьку війну як героїчно-жертовні атаки польських уланів із шаблями наголо проти німецьких танків. Однак варто замислитись над тим, чому тоді у переможній радянсько-німецькій війні співвідношення бойових втрат у живій силі становить один до десяти, а у німецько-польській - лише один до шести. Зазвичай не згадують і про те, що серед загиблих у боях з фашистами польських вояків кожен восьмий був українцем за національністю.

Ще одним маловідомим фактом залишається те, що якщо в момент переходу Червоною армією кордону з Польщею у складі двох радянських фронтів - Українського і Білоруського - налічувалось близько 0,6 млн. бійців і командирів, 4 736 танків і 3 298 літаків, то до жовтня, коли з польською армією вже було покінчено, чисельність особового складу фронтів зросла до 2,4 млн. осіб, загальна кількість танків і літаків - до 6 096 і 3 727 відповідно!

За такого співвідношення сил стає зрозумілою дивна поступливість Гітлера, який після вичерпання «прикрого інциденту» під Львовом вимушений був звернутись до керівництва СРСР з проханням змінити попередні домовленості та передати Німеччині вкрай потрібні для її економіки нафтові родовища «на півдні та у верхів’ях ріки Сан». Сталін категорично відмовив, лицемірно заявивши, що «ця територія вже обіцяна українцям» і «моя рука ніколи не ворухнеться вимагати від українців такої жертви». Натомість як компенсацію німцям пообіцяли продавати щорічно до 500 тис. тонн нафти.

Зрозуміло, що насправді вусатий вождь народів якнайменше переймався майбутнім України і просто прагнув отримати до своїх рук «нафтову удавку» на Гітлера. Та безсумнівним фактом залишається те, що саме завдяки визвольному походові 1939 року віками розділені українські землі нарешті поєднались в одне ціле.

Віктор ШПАК




Немає коментарів:

Дописати коментар

Новости

Прихильники

Мій список блогів