ЗАКАРПАТСЬКІ НЕВІЛЬНИКИ В НІМЕЦЬКИХ ТАБОРАХ СМЕРТІ

Фабрика смерті

11 листопада1944 року німці відправили перший ешелон карпатоукраїнських в"язнів у Німеччину, в концтабір Дахау.  До цього угорська влада передала закарпатських , югославських, румунських, словацьких і навіть своїх, угорських політичних в"язнів органам гестапо.

Сама передача проходила неймовірно жорстоко. Угорські жандарми знущалися, виганяючи з камер арештантів нещадно били їх.Загнали по 60-70 чоловік до товарного вагону й у той час, коли Закарпаття вже було визволено Радянськими військами, закарпатські арештанти, засуджені угорською владою, 15 листопада 1944 року, опинилися перед написом

 «Дахау»

В таборі від них відібрали усе, постригли волосся на всьому тілі, поголили голову. Дали кожному арештантові номер, бо, переступивши ворота концтабору він става невідьником без прізвища і людської гідності… Цей номер означав і національність особи, її мову, професію, освіту, його ім»я та прізвище. Політичних в»язнів позначали червоною стрічкою, євреїв- жовтою, карних злочинців-зеленою, сектантів-фіолетовою, а циган – чорною, їх ще називали «асоціальними елементами». Цей номер арештанти пришивали на блузи й на штани. У таборі не було ні вищої, ні нижчої раси, всі були невільниками, яких однаково морили голодом, всіх однаково травили собаками, всіх однаково шмагали нагайками…

Табір було обтягнуто двійним, майже в три метри висоти, густим кільцем колючого дроту, по йому пропускали електричний струм. Між рядами  дроту був виритий і наповнений водою двохметровий рів. За дротом ззовні табору через кожних сто метрів побудована башта, з вікон якої зловісно визирали дула кулеметів. По периметру шпацірували есесівці з величезними сторожовими псамми.

Конструктивно табір являв собою тридцять однакових бараків. В них було розташовано 45 тисяч в»язнів. На одному , шириною один метр, ліжку спали три в»язні. Такі ліжка стояли у три поверхи. Таким чином 180 невільників, затиснутих в приміщені шириною п»ять і довжиною 10 метрів, мали задовольнятися «німецьким затишком». Але найгірше ставало, коли їх виганяли на «цалаппель».- оин з найвитончених способів катування в»язнів.  Ранесенько, о четвертій годині, їх виганяли на двір незалежно від пори року й погоди. Їх шикували у 10-рядні колони й під команду «струнко» невільники стояли до 11-тої години. І як тільки в»язень поворухнеться від нелюдської втоми-шуцман на пендриком по голові. Одним номером ставало. Ось і все. А причина смерті – нещасний випадок.

Після семигодинного «струнко» по військовому, в»язнів маршем ведуть на обід. Виступиш з ряду – удар палкою по голові. Ненароком промовиш слово – ще один удар. Обід- це миска воли, в якій плаває брюква, і дуже рідко коли могла плавати картопля. Так стоячи і пили. Взагалі у концтаборі не потрібні ні ложка, ані вилка.

А після обіду, знову шикування «на струнко» до вечері. Скінчився обід чи вечеря, примушують на дворі, в грязюці роззуватися й водою мити дерев»яні черевики. Потім по команді всіх вели у бараки. На дверях знову стоять шуцмани і б»ють, б»ють всі підряд. І не дай боже впасти, будеш затоптаний сотнями невільницких ніг…
Примітка

22 березня 1933 в Дахау почав діяти перший концентраційний табір у фашистській Німеччині. Це був перший «дослідний полігон», в якому відпрацьовувалася система покарань та інших форм фізичних і психологічних знущань над в'язнями. У Дахау до початку другої світової війни утримувалися політичні противники нацистського режиму, передусім комуністи, соціалісти, священнослужителі, які вступили в опозицію режиму ...Але вже під час другої світової війни Дахау набув зловісної популярності як один з найжахливіших концтаборів. У ньому проводилися медичні експерименти над в'язнями. Тільки лише за рік (1941-1942) там було проведено близько 500 експериментів над живими людьми.Багато в'язнів Дахау працювали в якості безкоштовної робочої сили на навколишніх промислових підприємствах.В'язнями табору були 250 000 осіб, з яких 70 000 замучені і вбиті.Після закінчення війни комендант табору, охоронці, лікарі, які здійснювали в таборі медичні експерименти, постали перед Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі. 

Так було в основному таборі Дахау. Звідси закарпатців після сортування вивозили на роботу в трудові коцтабори, зокрема найбільше у філіях

Натцвайлер, Даутмерген,Шерцінген…

Закарпатець Михайло Попович, який був арештований 20 березня 1944 року і був безпосереднім свідком життя в»язнів,  докладно описав життя у трудовому таборі Даутмерген. Його врятувало, те що він мав вищу освіту, у таборі був перекладачем й лікарем й не виходив на важку фізичну роботу. Бо інакше, як сам був переконаний, не витримав би й місяця. Бо, якщо в Дахау невільники існували до двох років, то в трудовому таборі момирали за два місяці, надто важко працюючи на заводі виробництва синтетичного бензину та прокладанні залізничної дороги. Бо все побудоване за день американська авіація руйнувала, а на другий день на цих руїнах в»язні будували знову й знову, працюючи безперевно з 5 годин ранку до вечора без обіду . Одна хлібина й один літр «чорної кави» на п»ятеро  невільників нікого не рятувала…І так п»ять днів без перестанку.

В неділю поверталися в бараки на 2-3 години раніше для того, щоб всі винні за тиждень одержали обіцяних 25 ударів нижче спини. Били спеціальними різками, на яких було багато сучків. Після десяти таких ударів невільник непритомнів і не міг злізти з тої лави, спеціально зробленої для катування. В результаті важкої праці перемежованої з таким побиттям щоденно в таборі вмирали до 30 в»язнів і були це переважно здорові й молоді люди.

Старших і нездатних до фізичної роботи просто спалювали в крематоріях.

Як все це відбувалося на практиці, Михайло Попович записав жахливі спогади хустчанина Василя Сливки, якому довелося попрацювати біля газової камери. Ось його спогад:» Я працював при газовій камері. В ній отруювали німці до 12000 в»язнів щодня. Кожного дня десять разів наповнювали камеру польськими й угорськими  євреями-жінками, стариками й дітьми. Отож, разом 1200 чоловік заганяли в камеру, герметично закупорювали двері й всі щілини, і при допомозі спеціального механізму камера в формі квадратної коробки опускалася вниз, під землю. Коли впустили в камеру газ, то 1200 приречених підняли такі жахливі й душероздираючі передсмертні зойки, що від цього можна було збожеволіти.

Багато з нас не переносили цих зойків, ставали нервовими, не спали ночами й накладали на себе руки. Нам давали стільки їжі, скільки ми хотіли, давали нас стільки спиртних напоїв- вина, пива та рому- скільки ми могли випити. Але й це не допомагало. Багато з нас не витримувало. Я сам після тритижневої праці навмисне зломив руку, й мене відправили до шпиталю. Трупи отруєних в»язнів німці вивозили в ближній крематорій, де й спалювали. Скільки там було знищено невільників – один Бог знає. Вся процедура отруєння тривала всього 25 хвилин…»

Газова камера

Як зараз стало відомо У камерах в'язнів труїли спеціальною речовиною «циклон–Б», яка являла собою блакитні кристали гідрогену ціаніду.«Циклон-Б» був запатентований як засіб для дезінфекції і вироблявся на заводах «ІГ Фарбеніндустрі».

 Через вентиляційні отвори «циклон–Б» засипався до камери, потім отвори герметично закупорювалися. Жертви помирали за нетривалий час від 3 до 15 хвилин, залежно від погоди...


Через спеціальний барак, призначений для роздягання, жінки та діти проходили до газових камер (усього у таборі було 10 камер), після жінок та дітей до камер проходили чоловіки, залишаючи знятий одяг у призначених для сортування місцях. Мерців спочатку ховали у ровах, засипаючи тіла хлорним вапном і накриваючи тонким шаром землі, а з весни 1943 р. — обладнано поміст, на якому за допомогою деревини та легкозаймистих матеріалів палили тіла жертв, як щойно вбитих, так і раніше похованих. Усі роботи з поховання та спалювання тіл виконувались молодими сильними чоловіками, які вибиралися з числа новоприбулих в'язнів. Ті, хто більше не міг виконувати ці роботи, знищувались разом з іншими.

Після визволення концтабору американські війська, згідно з існуючими домовленостями, передали громадян СРСР радянським органам влади. Відтак, звільнившись з нацистської неволі, українці часто потрапляли до неволі радянської. Усіх військовополонених у СРСР вважали зрадниками, бо ті начебто самі перейшли на бік ворога, а осіб, що були змушені працювати на німецькому виробництві, звинувачували у підтримці нацистів; обвинувачення не ставили лише людям, що здійснювали саботаж чи пробували тікати назад до Батьківщини. На контрольованій Червоною армією території в’язні нацистських таборів проходили фільтрацію, спочатку в збирально-пересильних пунктах, потім у фронтових перевірочно-фільтраційних пунктах та перевірочно-фільтраційних таборах. Тих, хто не пройшов перевірку, направляли до спецтаборів НКВС, робітничих батальйонів, на примусове будівництво залізниць [23].

В результаті дослідження, проведеного у Архіві Меморіалу концтабору в рамках проекту Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, вдалося з’ясувати, що усього 9775 в’язні цього табору були вихідцями з України. Оскільки у німецьких документах на в’язня належність до тієї чи іншої нації визначалася на підставі підданства, українських в’язнів визначено на підставі місця народження та проживання на момент вивезення до неволі. Таким чином, серед них опинилися особи різних національностей – українці, росіяни, поляки, татари, греки, чехи, болгари, вірмени, євреї, білоруси, – які напередодні війни та у наші часи входять до складу українського народу¹. Серед українських в’язнів табору – уродженці майже всіх областей України, від Закарпаття та Львівщини на Заході до Луганської та Донецької областей на Сході та від Київщини і Чернігівщини на Півночі до Одеської області й Криму на Півдні України...