Поява Московського патріархату була далекою від поняття «канонічності»

Патріарх Яким (1621-1690).
 Підпорядкував в 1685 р. Київську митрополію Москві

Не лише підпорядкування Москві Київської митрополії, а й сама поява Московського патріархату були далекими від поняття «канонічності», й супроводжувалися шантажем та підкупом.


Загострення міжконфесійних відносин, що відбувається останнім часом на тлі майже неприхованого тис¬¬ку партії влади на альтернативні Московському патріархату церꬬви, змушує серйозно замислитися над реальністю загрози застосування в Україні силового сценарію розрубування гордієвого вузла розколу, який ще влітку 2010 року Віктору Януковичу запропонувала Одеська єпархія УПЦ МП. При цьому УПЦ КП, за даними Державного комітету України у справах національностей та релігій, на початок 2010 року мала 4281 парафію, об’єднану в 32 єпархії, а кількість її прихожан бу¬¬ла найбільшою в крବїні й налічувала пр謬близно 14 млн. осіб (проти 9,5 млн. в УПЦ МП).

ПРИВИД «КАНОНІЧНОСТІ»

Головним аргументом боротьби з альтернативними православними церквами представники Московського патріархату називають власну «канонічність» та їхню «неканонічність».

Тим часом прихильники КП категорично не сприймають такого аргументу і вважають себе спадкоємцями Київської митрополії, яка завжди перебувала в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом, а до Московського була прилучена у досить специфічний спосіб. З огляду на це варто звернутися до історії та з’я¬¬сувати, з одного боку, як з’явився сам Московський патріархат, і з іншого – як під його юрисдикцію потрапила Київська митрополія, яка, до речі, існувала вже тоді, коли на території сучасної Білокам’яної не було жодної християнської церкви.

СВАВОЛЯ ШАНТАЖУ

Усе розпочалося з того, що у 1299 році тогочасний митрополит Київський Максим утік із «неспокійного Києва» до російського Володимира над Клязьмою. А його наступник Петро 1325-го перебрався уже до Москви. При цьому, щоправда, відмовлятися від титулу «Київського» ані вони, ані їхні наступники не збиралися, оскі¬¬льки в такому разі втратили б власну легітимність. Усе змінилося лише через століття. Хоч як парадоксально це виглядає, але свою автокефалію псе⬬до-Київська (Московська) митрополія здобула менш канонічно, аніж сучасний «розкольницький» Київський патріархат.

Відбулося це так: Собор єпископів тогочасної Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження й не отримуючи благословення патріарха Константинопольського. Хоч Іо¬¬на за інерцією все ще іменував себе «Київським», але його наступники відмовилися від цього атавізму, який нагадував їм про зв’язок із Константинополем та почали титулуватися по факту – «митрополитами Московськ謬ми». Після цього Московська митрополія залишилася за межами Матері-Церкви і 141 рік (з 1448-го по 1589-й) не мала офіційного визнання від жодної іншої православної церкви світу.

В не менш специфічний спосіб був створений і Московський патріархат. Тоді вперше яскраво заявило про себе тяжіння російської церкви до силового, рейдерського вирішен¬¬ня власних завдань. Тогочасний регент сина Івана Грозного, а пізніше цар Борис Годунов запропонував Константинопльському патріархові Ієремії ІІ переїхати із захопленого турками Константинополя до Москви. Коли ж довірливий патріарх приїхав для переговорів, виявилося, що кремлівське керівництво підступніше, ніж турки. Фактично взявши патріарха під домашній арешт, Годунов почав вимагати від нього не лише визнати тогочасного, до того ж невизнаного іншими православними церквами, митрополита Московського Іову, а й надати йому титул Патріарха. І взятий у полон Ієремія мусив виконати вимогу. Щоправда, навіть у таких обставинах він визнав за МП юрисдикцію лише над власне російськими єпархіями, без українських та білоруських.

До речі, постать самого новоявленого в такий оригінальний спосіб «патріарха» Іова характерна для усієї подальшої історії РПЦ. Він був типовим прислужником світської влади, а його підвищення відбувалося під час правління сумнозвісного царя Івана Грозного. Ос¬¬танній, як відомо, відзначився терором проти усіх церковних діячів, які намагалися протистояти його самодурству та відстоювати традиції православної церкви.

Переведений до столиці за наказом царя 1571 року, у 1575-му він стає архімандритом царського Новоспаського монастиря, через шість років – єпископом, а в 1586-му – архієпископом і митрополитом Московським.

Тим часом, вимушене посвячення патріархом Ієремією глବви самопроголошеної церꬬви в сан Патріарха спричинило хв謬лю цілком прогнозованого невдоволення у тогочасному православному світі. Результати проведених наприкінці ХХ століття графологічних досліджень засвідчили, що щонайменше 70 зі 105 підписів православних єпископів (учасників Собору 1590 року) під грамотою, якою вони нібито підтверджували рішення Ієремії про створення Московського патріархату, виявилися фальшивими. Очевидно, саме у зв’язку з цим, «московсь¬¬ке питання» було розглянуте на черговому «Великому Константинопольському Соборі 1593 рку. Що стосується поставлених тоді підписів, то експертиза підтвердила їхню автентичність, проте підозрілою є загальна кількість підписантів, яка відповідала кількості оригінальних підписів «за» на попередньому Соборі (всього 42).

ПЕРША РЕЙДЕРСЬКА АТАКА

Ще більш конфліктним було підпорядкування Московсь¬¬кму патріархату Київської митрополії. Відразу після укладення Переяславської угоди розпочинається шалений тиск на українське православ’я з метою його передачі під керівництво Російської православної церкви. Як і щодо гетьманів, Москва застосовувала принцип «поділяй та володарюй». Спочатку приведені до влади з допомогою російських військ ставленики Кремля – гетьмани Лівобережної України – не визнають обраного у 1657 році митрополита Діонісія (Балабана). Замість нього на посаду «місцеблюстителя митрополичого престолу», знову ж таки за підтримки військ «союзної» держави, саджають Лазаря Барановича (1659–1661), а коли виявляється, що він не готовий виконувати вказівок Москви, його замінюють більш покірним Мефодієм Филимоновичем (1661–1668).

Завершився церковний переворот лише після того, як Кремль достатньо зміцнив свій політичний вплив в Україні. Низка державних переворотів, здійснених московськими емісарами за підтримки розміщених в Україні царських військ у 1660-х роках, та приведення до влади слухняного гетьмана Івана Самойловича у 1672 році створили передумови для остаточного поглинання самостійної української православної церкви. В липні 1685 року Москва інспірувала церковний переворот. Для «обрання» нового митрополита був скликаний нелегітимний та нерепрезентативний Собор. По-перше, Константинопольський Патріарх, якому підпорядковувалася Київська митрополія не дав згоди на його скликання; по-друге, більшість українських церковних ієрархів на цій підставі відмовилися від участі у ньому. Проте легітимність цього «Собору» Москву не обходила, її цікавив лише результат.

Цей Собор «обрав» митрополитом заздалегідь узгоджену кандидатуру Гедеона (у миру князя Святополка-Четвер¬¬тин¬¬ського, який, до речі, був сватом московського ставленика гетьмана Івана Самойловича). Варто зазначити, що підпорядкування Москві Київської митрополії не відбулося б без допомоги української світської влади. Після цього були пройдені наступні сходинки в цьому сценарії. У листопаді 1685 року Гедеон прибув до Білокам’яної, де у присутності царів Івана та Петра був висвячений Патріархом Якимом на митрополита. При цьому російський Патріарх не переймався ані канонічністю, ані моральним боком цієї справи. Без будь-яких докорів сумління він... зняв з Гедеона обов’язок підкорятися Вселенському Константинопольському Патріарху із надзвичайно «цікавим» формулюванням: «…з-під його пастирства за віддаленістю дального путі цілком відстати».

Водночас Москва працювала й у Константинополі. Ще в грудні 1684 року цар послав до Константинопольського Патріарха 200 рублів та просив віддати йому Київську митрополію. Тоді Патріарх не погодився. Після призначення Гедеона було направлено нове посольство, яке спочатку звернулось до Єрусалимського Патріарха Досифея, але той заявив, що й «навіть за більшу суму» свого благословення на незаконну справу не дасть.

Цілком зрозуміло, що Константинопольський Патріарх Діонісій теж не визнав рейдерського захоплення Київської митрополії Московським патріархатом, а скликаний з його дозволу легітимний Собор уꬬраїнських церковних ієрархів відмовився визнати Гедеона митрполитом та підпорядкування РПЦ. Проте думка підданих ніколи не відігравала серйозної ролі в традиції російської як світської, так і духовної еліт. Незгодні ж із церковним переворотом українські ієрархи зазнали переслідувань і тиску. Що ж стосується Константинопольського Патріарха Діонісія, то московські посли звернулися по допомогу до... влади Туреччини, на території якої й була його резиденція, пообіцявши мир в обмін на «вмовляння» Вселенського Патріарха. Діонісій, перебуваючи під такою ж владою турків, як і 1589 року Ієремія ІІ, уже постфактум у травні 1686 року змушений був визнати «рейдерську атаку» Московського патріархату, отр謬мавши 400 золотих і 120 соболиних шкурок «відступних». Проте єпископи Константинопольського патріархату на спеціально скликаному Соборі не лише не визнали дій Діонісія, а й за порушення церковних канонів позбавили його патріаршого престолу. Цікаво, що коли він після цього попросив допомоги Москви, то його «кинули», заявивши що «відступлення Київської митрополії – така дрібничка, що не заслуговує на окрему подяку».

Після входження до складу РПЦ українська церква швидко відчула на собі традиційні для авторитарної Москви речі, наприклад, цензуру, яку наполегливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ століття. З приходом до влади царя-самодура Петра І українська церква, підпорядкована МП, втратила рештки самостійності. Було брутально порушено таємницю сповіді, а сама церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції Російської імперії, виконуючи водночас функції міністерства великодержавної пропаганди і одного з основних інструментів русифікації підкорених Московією православних народів. Відповідна тенденція посилилася після того, як у 1721-му інститут патріарха в РПЦ було замінено Синодом, що завершило формальну деградацію РПЦ та її перетворення на державну інституцію, контрольовану обер-проку¬¬рром – світським державним достойником, якого називали цар¬¬ським оком.

Останні події в Україні свідчать, що актуальність такої ситуації не лише не втрачена, а, навпаки, різко зросла. Незакон¬¬на побудова каплиці біля фундаментів Десятинного храму в Києві, блокування Катерининської церкви в Чернігові, рейдерська атака у Переяславі, антидержавна діяльність навколоцерковних «православних» братств і союзів – усе це кільця одного ланцюга. Патріарх Кіріл не приховує, що при Януковичі він розраховує на негласний державний тиск на УПЦ КП та УАПЦ. І, як видається, небезпідставно. УПЦ МП відмовляється від попереднього курсу на автокефалізацію та демонструє готовність до сприйняття ідеології «Русского міра». Імовірне зміщення митрополита Володимира та його заміна войовничим представником «російського православ’я» можуть відкрити шлях для пропонованого раніше прес-службою Одеської єпархії розрубування гордієвого вузла розколу за болгарським сценарієм.

Олександр КРАМАР